Не бачу сенсу розбирати по реченню черговий потік дикухи від колишньої прессекретарки Зеленського Юлії Мендель.
Останні місяці вона методично колекціонує наймаргінальніші етери: від Такера Карлсона до Лілії Багірової (для повного комплекту залишилися Арєстовіч і Латиніна), а тепер ще й мала розповідати про «мир» на заході проросійської AfD у приміщенні Європарламенту. Словом, географія широка, але методичка одна.
Про Багірову теж багато не говоритиму. Колишня, прости господи, Кієвстонєра, подружка Алхім, блогерка з претензією на маркетологиню, яка раптом приміряла роль політичної інтерв’юерки. Чергова випадкова людина з інстаграму, якій навіть власна авдиторія закидає тусовки з росіянами на Burning Man і не тільки, але камера й мікрофон, вочевидь, переконали її, що тепер вона може розповідати українцям, як їм завершувати війну.
Розбирати весь потік єресі, який вони вдвох видали, означало б надавати йому зайвої ваги. Але головну конструкцію назвати варто, бо Мендель, Полякова і вся ця шушера, яка різними голосами розкачує одну й ту саму тему, вже сформували цілком зрозумілий наратив: війну треба «закінчувати», а вимога закінчити її адресована не росії, яка напала, а Зеленському й українцям, які захищаються.
У цю ж конструкцію чудово вкладається й те, що Мендель постійно меле про «загрозу ТЦК», наполегливо зміщуючи фокус із росії, яка прийшла нас убивати, на українську систему мобілізації і тих, хто її забезпечує. Зловживання і злочини працівників ТЦК треба розслідувати, винних карати, а права військовозобов’язаних захищати. Але перетворювати це на історію про те, що головна загроза українцям перебуває не в кремлі, де щодня віддає накази нас убивати міжнародний воєнний злочинець путін (якого Мендель лагідно називає «гімнюком»), а всередині України, — це чиста російська пропагандистська рамка, хоч би з якою істерикою її не просували.
До Зеленського можна і треба мати безліч претензій: за корупцію, провалену мобілізацію, кадрові рішення, брехню, знищення інституцій і парламентаризму, неготовність до війни й усе, що послаблює країну зсередини (я, до речі, роблю це постійно!), але критикувати Зеленського не означає вимагати від нього «закінчити війну».
Зеленський може впливати на те, як Україна обороняється, але не може одним рішенням припинити російську агресію. Точніше, може лише одним способом: підписавши капітуляцію. Тому вимогу припинити війну треба адресувати тому, хто її почав і продовжує: путіну, російській державі та російському суспільству, яке цю війну веде, фінансує й обслуговує.
Звісно, вся ця компанія «голубів миру» не говорить прямо: Україна має капітулювати, віддати території, відмовитися від НАТО, скоротити армію та прийняти всі вимоги росії, бо це звучало б надто чесно й небезпечно. Тому говорять обережніше: треба домовлятися, треба рятувати людей, досить гинути, не можна воювати до останнього українця.
Усі ці слова звучать нібито правильно, поки не поставити кілька простих запитань: на яких умовах домовлятися, з якими гарантіями, хто змусить росію їх виконувати і що станеться, коли вона знову порушить підписане?
Україна вже мала Будапештський меморандум, Мінські домовленості й десятки оголошених режимів припинення вогню, які росія порушувала щоразу, коли це відповідало її інтересам. Переговори самі по собі не є миром, а домовленість без гарантій і механізму примусу агресора може виявитися лише паузою, потрібною йому для підготовки нового удару. Але наразі росії не потрібна навіть пауза: вона не збирається ні про що домовлятися, а вимагає лише капітуляції України й говорить про це цілком прямо!
Та й окупація взагалі не є миром, якщо хтось досі в це вірить. Це продовження війни у ще страшнішій формі, але вже проти людей, у яких відібрали можливість захищатися.
Щойно на це вказуєш, у відповідь лунає стандартний набір: «То ви хочете воювати до останнього українця?», «А гинути краще?», «За кого воювати, коли навколо така корупція?», «За що взагалі воювати?»
Це не аргументи, а емоційний шантаж і хибна дилема, ніби існує лише два варіанти: прийняти російські умови або «насолоджуватися» смертями українців. Ніби капітуляція гарантує життя і ми не бачили Бучі, Ізюма, Маріуполя, катівень, фільтрації, викрадання дітей та всього, що росія приносить на окуповані території.
Так, корупція в Україні реальна, провали влади теж реальні, і боротися з ними необхідно, бо вони послаблюють нашу оборону, але жоден украдений мільярд не робить путіна надійнішим партнером, а російську окупацію безпечнішою!
Варто нагадати, що ті з нас, хто ще у 2019 році закликав не голосувати за Зеленського і «слуг народу», сьогодні не вимагають від нього магічно «закінчити війну». Ми критикували його ще тоді, але якраз за протилежне: за наївну віру, що з путіним можна домовитися, якщо змінити тон, продемонструвати добру волю, «винести за дужки» мову/армію/віру та «просто пєрєстать стрєлять».
Зеленський справді хотів домовитися й пробував це зробити, але не зміг не через брак бажання, а тому, що путіну не потрібен компроміс із незалежною Україною. Кремлівському людожерові потрібне «остаточне вирішення українського питання»: зникнення України з політичної мапи світу, знищення та/або вигнання українців з їхньої землі та перетворення тих, хто залишиться, на «русскіх».
І тому пізно плакати, Юлічко. Про те, що Зеленський становить загрозу національній безпеці та українському суверенітету, ми попереджали ще до його обрання. Ти ж не просто цього не помічала, а пішла працювати його прессекретаркою, допомагала обслуговувати створену навколо нього ілюзію, писала про нього компліментарні книжки, а тепер волаєш, яким небезпечним виявився твій колишній шеф. (Щоправда, ти вважаєш загрозою «нездатність» домовитися з путіним, а ми — бажання домовитися з путіним).
У 2019 році Зеленський, його команда й колективна Полякова розповідали українцям, що Порошенко не хоче миру, заробляє на війні й просто не бажає домовлятися, а Зеленський прийде і все владнає. Зеленський прийшов, спробував і переконався, що це не працює, але тепер ті самі тези розгортають проти нього його ж колишні партнери, друзі, підлеглі, прихильники й фаворити: він теж нібито не хоче миру та заробляє на війні.
За цією логікою будь-який український президент, який не капітулює перед росією, автоматично стає президентом, який «не хоче миру».
Ми ж, притомна частина суспільства, яка переважно не голосувала за Зеленського, критикуємо його за те, що від нього залежить: за підготовку країни до війни, організацію оборони й мобілізації, використання ресурсів і збереження державних інституцій. Але ми не приписуємо йому відповідальність путіна за російську агресію лише тому, що комусь дуже потрібно перенести вимогу припинити війну з агресора на його жертву.
І ця хвиля лише набирає обертів: що більше втоми, втрат, корупційних скандалів і недовіри до влади, то частіше капітуляцію продаватимуть нам під виглядом «миру» через колишнє оточення Зеленського, співачок, блогерок, псевдоінтерв’юерок, експертів і просто «втомлених людей».
Не обов’язково кожен із них отримує методичку в конверті: хтось працює свідомо, а хтось просто не має достатньо мізків, щоб упізнати чужі слова у власному роті. Але для інформаційного простору різниці майже немає, бо російська пропаганда не перестає бути російською лише тому, що її озвучують українськими голосами.
Тому, коли чергова Мендель, Полякова чи Багірова починає вимагати від України «закінчити війну», достатньо поставити одне запитання: що в їхній формулі має зробити росія? Якщо відповідь — нічого, перед вами не «голос миру», а ретранслятор російської вимоги про капітуляцію, бо людина, яка вимагає миру від України, але нічого не вимагає від росії, не проти війни — вона проти українського опору.
А переклад усіх цих «треба домовлятися», «закінчувати війну» і «не можна воювати до останнього українця» дуже простий: українці, перестаньте заважати росії вас знищувати.
Ось і вся методичка, з луб’янки
