"Трамп, Путін та ілюзія «короткої війни»" - Юрій Ніколов

Дуже правильний акцент у колумніста «Financial Times». Трамп облажався з війною в Ірані так само як і Путєн з Україною. Обидва думали розбомбити жертв за два-три дні/тижні, але тупо не розрахували своїх сил і опору. І тому війни перейшли в затяжні, і зрештою принесли проблеми самим ініціаторам. У Путєна економіка стала біднішою, у Трампа – поразка на виборах.

І от який висновок робить з цього Гідеон Рахман. На цю рукожопість самозакоханих автократів він наводить фокус уваги лідера Китаю. Той теж винашує ідею поставити на коліна маленький Тайвань. Що там того острова проти Китаю? Що там того Ірану проти США? Що там тієї України проти Роіссі?

Якщо китайський старий дід дасть в ту ж штангу, що і старі пердуни в США і Роіссі – всьому світу буде ще гірше. І привести війська Китаю в готовність він доручав на 2027 рік. Який починається через два місяці…

Трамп, Путін та ілюзія «короткої війни»

Коли Дональд Трамп говорить про те, що Росії не вдалося захопити Київ у лютому 2022 року, важко не помітити нотки жалю в його голосі. Ось що міркував з цього приводу президент США минулого місяця в Білому домі: «У них було тисяча танків, що рухалися по бетонній автомагістралі… Ніщо не могло їх зупинити. Війна закінчилася б за один день. А цей дуже дурний генерал… Він вирішив повернути праворуч на сільські угіддя… замість того, щоб залишатися на шосе… У підсумку він застряг у багнюці».

Як і багато чого з того, що говорить Трамп, ця розповідь про невдачу Росії у завоюванні Києва — це набір напівправд і вигадок. Саме українська армія зупинила російський наступ, успішно атакувавши головні машини колони, що насувалася на столицю України, та зруйнувавши мости. Ті російські машини, що застрягли в багнюці, були змушені з’їхати з асфальтованої дороги внаслідок українських контратак.

Проте нарікання Трампа на невдале вторгнення є досить промовистим. У його розповіді жодної провини не покладається на Володимира Путіна. Усі провини за провалене повномасштабне вторгнення в Україну лежать на ідіотському підлеглому. Можливо, Трамп співчуває російському лідеру, бо сам припустився разюче схожої помилки.

28 лютого 2026 року — майже рівно через чотири роки після невдалого наступу Путіна на Україну — США та Ізраїль розпочали атаку на Іран. Метою було домогтися швидкої зміни режиму. Але мрія Трампа про коротку, переможну війну виявилася міражем. І він, як і Путін, тепер змушений нести тягар наслідків власної помилки.

Послідовність подій, що привела лідерів Росії та США до цього моменту, також має значні подібності. В обох випадках попередні військові перемоги призвели до небезпечної самовпевненості.

Анексія Криму Путіним у 2014 році не зустріла суттєвого опору з боку України чи ширшої міжнародної спільноти. Це, можливо, переконало Путіна, що уряд Зеленського в Києві — це картковий будиночок, який швидко розвалиться, і що зовнішній світ знову визнає доконаний факт.

Трамп вів передвиборчу кампанію як противник закордонних воєн. Але його сп’янив успіх Америки в бомбардуванні іранських ядерних об’єктів у червні 2025 року, а потім у поваленні Ніколаса Мадуро, президента Венесуели, на початку цього року. Тож Трамп перебував у сприйнятливому й зарозумілому настрої, коли ізраїльський лідер Бенджамін Нетаньяху закликав його знову атакувати Іран — через кілька тижнів після операції у Венесуелі.

І Путін, і Трамп централізували владу й оточили себе підлабузниками. Створені ними системи управління виявилися нездатними протистояти лідеру, який ось-ось мав скоїти катастрофічну помилку.

Звісно, ці паралелі можна занадто розтягувати. Путін намагається повалити демократичний уряд в Україні та анексувати великі ділянки території свого сусіда. Натомість іранський режим — це жорстока диктатура, яка вбила на вулицях багато тисяч своїх власних громадян. І ані США, ані Ізраїль не намагаються анексувати іранську територію.

Внутрішні відмінності між системами США та Росії також є принциповими — а це означає, що наслідки проваленої війни для цих двох країн будуть дуже різними.

Війна з Іраном — та її інфляційний ефект — стали основною причиною нищівної поразки Республіканської партії на проміжних виборах минулого тижня. Все ще існує ймовірність, що адміністрація Трампа повернеться до конфлікту та посилить атаки на цю країну. Однак історія свідчить, що американська політична система зрештою змушує президентів виходити з війни, яка закінчується поразкою. Ця закономірність підтвердилася у В’єтнамі, Афганістані, Іраку — і тепер в Ірані.

Невдала війна Путіна завдала жахливої й тривалої шкоди Україні. Вона також завдасть тривалої шкоди самій Росії. За даними, збройні сили країни зазнали 1,5 млн втрат — загиблих та поранених.

Але російська система не має демократичних стримуючих механізмів, які могли б змусити Путіна відступити від обраного курсу. Вибори в Росії сфальсифіковані. Антивоєнним партіям заборонено брати участь у виборах, а справжні опозиційні політики, такі як Олексій Навальний чи Борис Нємцов, зазвичай гинуть. І тому війна триває.

Ключове питання, яке зараз стоїть перед світовою політикою, — чи винесе Сі Цзіньпін уроки з провалів Путіна та Трампа. Поширена думка, що китайський лідер доручив збройним силам своєї країни бути готовими до вторгнення на Тайвань до 2027 року. (Це вже наступний рік, якщо ви ще не помітили.)

Сі, очевидно, помітив труднощі, з якими зіткнулися Росія та США, намагаючись перемогти менші й слабші країни. Чи змусить це його переосмислити доцільність спроб блокади чи вторгнення на Тайвань? Або ж він переконає себе, що його ситуація інша — і що тайванці не мають ані волі, ані здатності чинити опір китайській військовій могутності?

Поки що президент Китаю демонструє більше обережності та стратегічного бачення, ніж російські чи американські лідери. Але Сі — як і Путін та Трамп — є «лідером-силовиком», який не заохочує інакомислення і прагне увійти в історію. Тривожною реальністю є те, що у випадку з Тайванем — як і з Україною та Іраном — рішення про початок війни може залежати від судження однієї-єдиної, небездоганної особи