Життя – як зблиск зірниці:
з темряви, що була, в темряву, що буде.
Олесь Гончар
У народі 3 квітня називали Кирило-дериполоз або Кирило Качальник. Так названий день за те, що у цей час псуються дороги і їздити на санях у минулі часи було проблематично. На Кирила Качальника діти їздили на санчатах востаннє, після чого їх чистили і ховали до наступної зими.
Якщо у цей день при сході сонця у небі спостерігаються червоні кола, то рік обіцяє бути врожайним. З цього часу починають набухати бруньки смородини. З’являються білі плиски.
Іменинники 3
квітня:
Кирило, Хома, Яків, Агнія, Панкратій.
3 квітня народились:
1903 – Леся Верховинка (Ярослава Лагодинська-Кучковська) – українська письменниця. Автор поезій і оповідань з життя гуцулів, п’єс, літературознавчих праць («Жінка в творах Франка» та ін.).
1908 – Степан Олійник – український письменник-гуморист, журналіст, педагог. Автор численних збірок сатири й гумору, збірки біографічних оповідань «З книги життя».
1918 – Олесь Гончар – видатний український письменник, літературний критик, громадський діяч. Автор трилогії «Прапороносці», романів «Циклон», «Тронка», «Собор» та ін.
Події 3 квітня:
1919 – український Раднарком проголосив Асканію-Нову заповідником.
1933 – у Херсоні український хірург Юрій Вороний вперше у світі виконав клінічну пересадку нирки (26-річній жінці пересадили орган 60-річного померлого чоловіка).
1948 – Президент США Гаррі Трумен затвердив Акт про надання країнам грошової допомоги – відомий як «план Маршалла».
1973 – Рада Міністрів УРСР заснувала літературну премію імені Павла Тичини.
1990 – над будинком Львівської міської ради урочисто підняли український національний прапор, перед тим освячений у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Юра.
Чи знаєте ви, що:
Роман Олеся Гончара «Собор» тричі номінувався на Нобелівську премію.
Вперше. У лютому 1968 року Гончар занотував у щоденнику: «Вчора був у Спілці: літературна братія в переполосі… Нібито чув хтось з римських передач, що Папа Римський висунув «Собор» на Нобелівську премію». Навіть чутки про таку номінацію могли принести багато неприємностей номінанту. Так і сталося. Гоніння на автора роману розпочалися відразу після поширення цієї інформації. Звідки взялися чутки? Секретар обкому, друзяка самого Брежнєва, в одному з найогидніших персонажів роману впізнав самого себе. Ось і довелося компетентним органам фабрикувати «нищівний компромат» – чутки про Папу Римського і про Нобеля. А Ватикан, найімовірніше, і сном-духом не відав про «Собор», адже перекласти й видати за кордоном його тоді ще не встигли...
Вдруге. Наступний нобелівський епізод відбувся за два десятиліття. У грудні 1989 року в щоденнику Гончара з’явився запис: «Професори заокеанських університетів повідомляють у своїх листах, що вони висунули «Собор» на Нобелівську премію 1990 року…». Проте премії письменник не отримав, хоча шанси на це були, бо до України надходив запит у лютому 1991 року зі Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджують в Україні висунення «Собору» на премію? Звичайно, номінацію підтвердили та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася Гончару.
Втретє. У лютому 1994-го письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. [...] Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.
