«Життя — як зблиск зірниці: з темряви, що була, в темряву, що буде»
Олесь Гончар
За церковним календарем 3 квітня вшановують преподобного Якова, преподобного Серафима, святителя Кирила і святителя Фому.
У народі святого називали Кирило-дериполоз. Так названий день за те, що у цей час псуються дороги і їздити на санях у минулі часи було проблематично. Якщо у цей день при сході сонця у небі спостерігаються червоні кола, то рік обіцяє бути врожайним. З цього часу починають набухати бруньки смородини. З'являються білі плиски.
Іменинниками 3 квітня є:
Кирило, Серафима, Хома, Яків, Агнія, Панкратій.
3 квітня народились:
1908 — Степан Олійник, український письменник-гуморист, журналіст, педагог. Автор численних збірок сатири й гумору, збірки біографічних оповідань «З книги життя».
1918 — Олесь Гончар, український письменник.
Події 3 квітня:
1919 — Український Раднарком проголосив Асканію-Нову заповідником.
1933 — у Херсоні український хірург Юрій Вороний вперше у світі виконав клінічну пересадку нирки (26-річній жінці пересадили орган 60-річного померлого чоловіка).
1948 — Президент США Гаррі Трумен затвердив Акт про надання країнам грошової допомоги — відомий як «план Маршалла».
1973 — Рада Міністрів УРСР заснувала літературну премію імені Павла Тичини.
1990 — над будинком Львівської міської ради урочисто підняли український національний прапор, перед тим освячений у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Юра.
Чи знаєте ви, що:
Роман Олеся Гончара «Собор» тричі номінувався на Нобелівську премію.
Вперше. У лютому 1968 року Гончар занотував у щоденнику: «Вчора був у Спілці: літературна братія в переполосі…Нібито чув хтось з римських передач, що Папа Римський висунув «Собор» на Нобелівську премію». Навіть чутки про таку номінацію могли принести багато неприємностей номінанту. Так і сталося. Гоніння на автора роману розпочалися відразу після поширення цієї інформації. Звідки взялися чутки? Секретар обкому, друзяка самого Брежнєва, в одному з найогидніших персонажів роману впізнав самого себе. Ось і довелося компетентним органам фабрикувати «нищівний компромат» — чутки про Папу Римського і про Нобеля. А Ватикан, найімовірніше, і сном-духом не відав про «Собор», адже перекласти й видати за кордоном його тоді ще не встигли...
Вдруге. Наступний нобелівський епізод відбувся за два десятиліття. У грудні 1989 року в щоденнику Гончара з’явився запис: «Професори заокеанських університетів повідомляють у своїх листах, що вони висунули «Собор» на Нобелівську премію 1990 року…» Проте премії письменник не отримав, хоча шанси на це були, бо до України надходив запит у лютому 1991 року з Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджують в Україні висунення «Собору» на премію? Звичайно, номінацію підтвердили та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася Гончару.
Втретє. У лютому 1994-го письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. [...] Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.
