Окрім прямої фінансової допомоги кінематографістам, документ передбачував серйозні податкові та митні пільги для виробників стрічок. Ренесанс українського кіно, який ми пережили у 2015-2019 роках, продовжувався.
Український кінематограф, на жаль, майже всю свою історію розвивався в тіні «загальноімперського». Так вже склалося, що, не встигла ця молода галузь з’явитись на наших теренах – як Україна одразу ж потрапила з «братніх обіймів» Російської Імперії, до ще більш «братніх» імперії червоної – СРСР. З тієї пори усі більш-менш амбітні вітчизняні актори й режисери (крім окремих патріотів-ентузіастів типу Довженка) прагнули зробити кар’єру в Москві, усі більш-менш вдалі, високобюджетні й касові фільми в обов’язковому порядку переводились на російську… Україна навіть в культурній сфері служила «сировинним придатком» центру.
Після 1991-го ситуація змінилась не сильно: все одно більшість талановитих українців охоче працювала у РФ, хоч вже й не через бюрократичні мотиви, а через фінансові. А знімати кіно в Україні охочих майже не знаходилось: мовляв, все одно в росіян більше грошей, сучасної техніки та професійних кадрів...
Усе змінилося після 2014-го, коли «брати» показали своє справжнє обличчя. Прокатувати в кінотеатрах, та й просто дивитись фільми з країни, яка вбиває наших громадян, стало непристойним. І тоді, раптово, ми згадали, що в нас теж є кіно, яке теж можна дивитись.
У 2016-му в Україні побачили світ 35 повнометражних вітчизняних стрічок – найбільша кількість за часів незалежності. У 2017-му ця цифра сягнула 45.
Зростала й підтримка з боку держави. В 2016-му кінематографісти отримали з бюджету близько 250 мільйонів гривень, в 2017-му – понад 500 мільйонів, а в 2018-му – біля мільярду.
І люди почали йти. Йти на «Захара Беркута» й на «Позивний Бандерас», на «Викрадену принцесу» і «Пекельну хоругву», на «Наших котиків» і легендарних «Кіборгів», і ще на десятки інших. Бо на якісну вітчизняну культурну продукцію попит є завжди – достатньо дати її людям.
Звісно, з приходом нової влади у 2019-му погляд уряду на те, що таке «якісна культурна продукція» сильно змінився. Підтримку від держави почали отримувати або фільми «Кварталу-95», або споріднених студій. Замість героїзму – не надто розумні жарти, замість національних тем – «загальнозрозумілі» (аби можна було передублювати на російську і продати в РФ). Українське кіно наразі почало складатись з низькосортних комедій, які не надто відрізняються від російських, хіба що маленьким бюджетом. Що, в принципі, й не дивно: людина, яка засідає на Банковій, теж воліє бути схожою на свого кремлівського аналога. Тільки копія ця також низькобюджетна, та й глядачів з кожним місяцем все менше й менше…
