Село біля великого міста (мого, звичайно). Через один - зруйновані будинки. Люди - не ті, які отримали бронь від мобілізації. Не працівники Телемарафону, не працівники шоу-бізнесу, і навіть не цирку. Прості люди (тут, напевно, потрібна окрема тема - хто ж такі прості насправді. Бо для мене прості - це якраз можливо й вищеперелічені, але ж...)
Американці можуть зайти на сайт однієї зі своїх благодійних організацій, де розміщені дані про тих, хто втратив житло в Україні. І обрати родину, кому бажають допомогти - профінансувати побудову модульного будинка. Мова не про фонд, я їх не рекламую, тому без назв. Просто історії чіпляють за душу.
На подвір'ї купа каміння від зруйнованої оселі. До кордону кілометрів, може, 50. Треба подивитися по мапі. На згарищі обережно ходять жінка та двоє хлопчиків років 7-8.
- Тут наші іграшки десь були!
- Ні, малий, іграшок тут вже немає.
- Вони перетворились в пил?
- Так, вони всі погоріли...
Коли згорів будинок родини, чоловік вже за 50 дуже складно це пережив. Жінка розповідає, що спочатку вони з дітьми та невісткою поїхали в більш безпечну частину країни. Зять на війні, а чоловік згодом приєднався, бо нічого на згарищі не залишилось для проживання. Мені чомусь здається, що чоловіки інколи глибше сприймають втрату. Це, кажуть, був батьківський спадок, виросло не одне покоління в цій оселі. На чужині все чуже. В сенсі в Україні - але в чужому ж домі. І чоловік теж пішов воювати, бо морально так йому було легше - зробити такий вибір.
І коли йому дали відпустку, - тут якраз зателефонували з сільради, кажуть, отримуйте модульний будинок. На своєму подвір'ї. З Каліфорнії люди гроші прислали.
У чоловіка з'явилася надія. Піднявся моральний дух. Каже, будемо все ж таки відновлюватися, з часом. Бо до цього не бачив в собі ні сил, ні надії.
А я дивлюсь на це подвір'я - воно все засипане камінням, цеглою та склом. Пройти нема де. Там тільки фундамент та купа каміння. І дві жінки з двома дітьми. І два чоловіки на війні. Вибачте, не клоуни, не працівники телемарафонів. Люди, які одного разу почнуть все з нуля. У свої 50 чи 60. В 50 км від кордону. Але почнуть.
Головне, щоб живими залишились.
