33 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня, на безкраїх просторах Росії, в каторжанському Кучино було вбито одного з найбільших Поетів 20-го ст., якраз того року номінованого Генріхом Бьолем на Нобелівську премію.
Випадково вчора гортала його листи з табору в пошуках одної цитати з зовсім іншого приводу - і наткнулась на ось цей його дитячий спогад з Донецька (котрий ще зветься Сталіно, і де його сестра згодом викладатиме математику Рінату Ахметову, - навряд чи знайти в 20-му ст. іншого Поета, чия доля так тісно була б "зшита", крупною строчкою по всіх нервових вузлах, із усім злом, заподіяним його країні аж до дня сьогоднішнього!):
"Пам'ятаю, як зробив першого приймача - сам! Дроту не вистачило - і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І цей детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Б.Гмиря співав такої пісні:
Сбейте оковы, дайте мне волю -
я научу вас свободу любить.
Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця - запам'яталася" (с)
(В.Стус. Лист до сина від 25.04.1979)
Геній завжди наділений передчуттям судьби. Пісня ця (запис у тому самому виконанні - Б.Гмиря з хоровою капелою Українського радіо - за лінком у першому коменті) - народовольська, каторжанська, була популярна серед рос. інтеліґенції в роки миколаївської реакції. Неважко уявити, як вона звучала в сталінські роки тим, чиї близькі пішли по тому самому вічному російському етапу (вічному, бо Росія - це країна-зона, країна-гарнізон, і її автентичний фольклор - тюремний, а населення ділиться на "конвойних і острожних"). Але цю пісню любив сам Сталін, і тому її крутили по радіо. І хлопчик у зимовому донецькому сараї на цей звук - здригнувся від поклику богів...
Така невеличка репетиція Гетсиманського Саду (потім у нього буде й Сад, і молитва про чашу, все, як завжди бувало й буває в історії в таких, як він, - "але не як я хочу, а як Ти"...). А ще потім - уже по своїй мученицькій смерті - він вчитиме нас, покоління за поколінням - ЛЮБИТИ СВОБОДУ.
(Хтось почує, хтось не почує. Хтось пройде мимо, хтось піде до росіян у конвойні, хтось виїде з свого абрикосового Донбасу - туди, в країну-гарнізон, на ті слабообжиті простори черговим "воєнним посєлєнцем"... У 2008-му "конвойна Юля" постарається, щоб його університет не отримав його імені, у 2010-му "конвойний Діма" повикидає його вірші з шкільної програми, - але пізно, пізно: ми вже вкусили з посадженого ним Дерева Свободи! Ми знаємо, як це - не кулитись од нагая, і не критись руками...)
І партизани в окупованому Донецьку, де навіть меморіальну дошку йому "конвойні" знищили, - сьогодні розклеюють ночами по мурах його рядки: Стус на свободі, він у себе вдома - і нема, і ніколи вже не буде над ним вашої жандармської влади...
Бережіть нас, Василю Семеновичу.
Спасибі Вам.
