Певна частина коментаторів пише: Сирія нині зануриться в такий хаос, що згодом режим Асада будуть згадувати із вдячністю. В якості прикладу наводять Ірак: падіння режиму Хусейна призвело до глибокого хаосу.
Ця точка зору заслуговує на те, щоб бути проаналізована.
1. По-перше, режим Асада вчиняв щодо власного населення масові вбивства, бомбардування міст, катування й позасудові страти десятків тисяч людей, застосовував хімічну зброю, вчиняв депортації, знищував лікарні разом із пацієнтами й лікарями, створював штучний голод та гуманітарні катастрофи. Ці дії призвели до загибелі сотень тисяч людей, а мільйони змусили стати біженцями. Яких гірших новин порівняно з цими ви тепер чекаєте з Сирії?
2. По-друге, будь-яка диктатура ґрунтується на вірі в те, що люди не здатні дати самим собі раду. Вони всі малюки, незрілі й неспроможні, тому їм потрібен керівник, який краще за них знає, як їм жити. Нацисти, комуністи, теократи-аятоли, колоніалісти та просто людожери -- всі вони розповідають цю історію. Власне, диктатори виправдовують своє насильство тим, що без нього було би ще більше насильства. (Найкращий спосіб захиститися від дракона -- мати свого власного дракона, казали герої Шварца.)
Однак люди, які доклали зусиль до повалення диктатора, тим самим продемонстрували власну суб'єктність. Вони виявилися спроможними. Вони не малюки, а дорослі, які взяли на себе відповідальність. Можливо, у них вийде. Можливо, у них не вийде: не вистачить знань, єдності, емпатії, зрілості, сили людських мереж, толерантності. Можливо, вони врешті стануть такими самими людожерами. Але принаймні є шанс. Шанс на свободу завжди краще гарантованої несвободи.
Німеччина після Гітлера стала демократією, а Італія після Муссоліні. Іспанія підняла голову після Франко. Радянський Союз після Сталіна продемонстрував відлигу. Південна Корея пережила всіх своїх диктаторів і почувається непогано.
3. По-третє, диктатура пропонує всім один шлях. Падіння диктатури створює безліч шляхів, чимало сценаріїв. І коли все розвалюється на шматки, різні шматки підуть різними шляхами. І в результаті насильства стане менше, а щастя більше. Коли розвалився Радянський Союз, кілька країн обрали шлях демократії, інші досягли рівня гібридних режимів, і навіть серед автократій є набагато лагідніші за СРСР. Коли розвалився Ірак, то принаймні Іракський Курдистан пішов шляхом формування сучасної державності. Серед колишніх колоній європейських імперій є чимало доволі успішних країн. Так чи інакше, руйнування диктатури та/або імперії завжди відкриває можливості.
Проведені навмання постколоніальні кордони збирають в одній державі людей, які не мають відповіді на запитання, навіщо їм бути разом. Не дивно, що такі утворення тримаються докупи лише брутальною силою й залиті ріками крові.
Тож будь-який шанс на свободу краще гарантованої несвободи. Шлях вгору не обов'язково успішний, але це не означає приреченості на плазування внизу.
Тому падіння кожної диктатури збільшує радість і надію. Навіть якщо надії лише промінчик.
