СТАНІСЛАВ СТОВБАН (23-річний навідник кулеметного розрахунку 80 ОАеМБр): "Я залишився живий завдяки Ігорю Брановицькому. У нього була можливість залишити аеропорт, пробитися до своїх, як зробили деякі бійці. Але він вирішив залишитися з пораненими. І врятував наші життя. 20-го січня після потужного вибуху, який, як з'ясувалося, бойовики готували заздалегідь, уцілілим в Донецькому аеропорту залишилося лише одне приміщення - щось на зразок коридору між двома службовими боксами, де ще можна було хоч якось сховатися від обстрілу. Туди і знесли поранених. Вижили четверо - я і бійці Остап Гавриляк, Іван Шостак, Максим Кривошапко.
Ми залишилися в живих завдяки тому, що про нас дбали бойові товариші. Анатолій Свирид носив баклажку з замерзлою водою, а Ігор Брановицький відколював крижинки, не дозволяючи нам померти від спраги".
ЮРІЙ ШКАБУРА (місяць провів в полоні): "Ігор разом із товаришами після вибуху діставав поранених з-під завалів. Їх зносили в більш-менш вціліле приміщення, намагалися зупинити кров, перев'язати. Тим бійцям, хто міг хоч якось пересуватися, «Спартанець» (Анатолій Свирид), «Натрій» (Ігор Брановицький) і комбат 90-го батальйону Олег Кузьміних наказали йти, пробиратися до своїх в тил. Самі вони вирішили залишитися з важкопораненими. Змучені люди сумнівалися, що дійдуть. «Як-небудь потихеньку доберетеся», - переконував їх Ігор. Я теж пошкандибав з останньою групою і... тільки один і не дійшов, відстав від своїх в густому тумані, і потрапив в полон, як і ті, хто залишився в аеропорту".
Бойовики вишикували полонених і почали питати, хто з них кулеметник. Ігор Брановицький відгукнувся, вийшовши вперед. Його забрали з собою. А притягли назад страшенно закривавленого. Бойовики влаштували показові побиття полонених і допити з "розстрілами", які знімали на відео. У багатьох бранців були зав'язані очі, тому вони не могли знати напевно, кого з товаришів залишили в живих, а кого вже немає.
"Коли з допиту притягли чергового бійця, я почув глухий звук падіння і зрозумів, що це кинули на землю когось із моїх товаришів, - продовжує Юрій ШКАБУРА. - Потім в приміщенні з'явився медик, який сказав: «Тут бійцю швидка потрібна». А у відповідь я почув, як «Моторола» заявив: «Зараз я сам його вилікую». Пролунав постріл, і знову голос «Мотороли»: «Швидка» вже не потрібна". Пізніше я з'ясував, що застрелили Ігоря Брановицького. На Ігореві бойовики відігралися за всіх нас..."
ЮРІЙ СОВА (боєць 80 ОАеМБр): "З-під завалів ми дістали дев’ятеро бійців. П’ятеро з них до ранку не дожили, у них були відкриті переломи – вони просто постікали кров’ю. Кого могли – перев’язали джгутами, але хлопці помирали також від нестерпного болю. Хто міг йти, вночі з 20 на 21 січня вийшли з аеропорту кількома групами. Ми ж залишилися з пораненими. 12 бійців і четверо поранених. До ранку давали пораненим води, знайшли два рюкзаки з одягом, щоб зігрівати. Намагалися тримати оборону, чекали на допомогу. З часом ми зрозуміли, що допомоги не буде. Воювати нам вже було нічим. Було кілька автоматів, кілька ріжків патронів до них, і те не всі робочі. Хлопцям ставало гірше. Вирішили, аби врятувати чотирьох поранених, які пережили ніч, Толік «Спартанець» (Анатолій Свирид) має йти домовлятися з сепаратистами про госпіталізацію. Ми знайшли білу ганчірку, прив’язали її до палиці і він пішов. Нас взяли в полон. Приїхала машина «Урал» і нас повезли до «Гіві». Повели на допит в підвал, який у них вважається тиром - вони там стріляють, де протягом шести-семи годин нас били дерев’яними палицями, металевими трубами, автоматами, ногами. Якщо хтось не витримував і падав, то кричали: «Вставай», а ні – то могли ще по голові ногами погупати чи побить трубами по спині.
Після цього був допит. Задавали такі питання, за якими можна було зрозуміти, що серед них були росіяни. Намагалися дізнатися інформацію про війська, про техніку: де, як, скільки. Ігорю Брановицькому дісталося найбільше, тому що він зізнався, що кулеметник. Ми лишилися стояти під стіною, а його відвели вбік і почали ще більше бити. Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що – патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот» і більше нічого – і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було. Потім вони покликали лікаря, який перебинтував Ігоря і залишив лежати під стіною. Тоді зайшов "Моторола". Подивився на нас усіх, ми вже сиділи біля стіни. А Ігор лежав в двох-трьох метрах від мене. "Моторола" підійшов, запитав: "Що за тіло?". Йому сказали, що викликали "швидку". Тоді він ще подивився, сказав, "щоб не мучився, бо не доживе до лікарні", дістав ТТ (модель пістолета) і пустив йому дві кулі в голову.
Я бачив це на власні очі, бо якраз у цей момент повернув голову, коли він перезаряджав пістолет і стріляв. Потім нас вивели з підвалу, а Ігор так і лишився лежати на підлозі. Після того ми його вже не бачили. Він був доброю людиною, після вибуху не залишив нікого, ходив від одного пораненого до іншого, допомагав. Ми про Ігоря навіть не могли говорити потім – усі знали, яка він хороша людина, було боляче..."
Ніна Костянтинівна, мама Ігоря Брановицького: "Син рвався захищати нашу Батьківщину, медкомісію пройшов ще в червні, а виликали його в серпні. Батько Ігоря був офіцером, а сам він під час строкової армійської служби три місяці прослужив в саперному батальйоні в Анголі. Як розповіли мені вже на похороні бойові товариші сина, в складі 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади Ігор двічі прикривав наші групи, які забирали поранених з Донецького аеропорту. Але коли дзвонив мені, жодного разу не зізнався в тому, що знаходиться в найгарячішій точці - Донецькому аеропорту. Тільки питав: «У вас все в порядку?» Про себе говорив, що у нього все нормально. А якщо до моїх вух доносилися звуки стрілянини, то запевняв, що він все ще на навчаннях..."
Ігор Брановицький похований на Берковецькому кладовищі в Києві. Нагороджений (посмертно) орденом «За мужність» ІІІ ступеня та орденом «Народний Герой України».
23 серпня 2016 року Ігорю Брановицькому присвоєно звання "Герой України" (посмертно).
В грудні 2016 року в Києві відкрили меморіальну дошку на будівлі технікуму, де навчався Ігор. 2016 року на честь Ігоря Брановицького назвали вулицю в Києві. В 2016 році в Кам’янці-Подільському встановили меморіальну дошку на фасаді клубу військової частини А 1884, де Ігор проходив строкову службу.
