Московські дослідники українського походження ХІХ століття вважали, що церкву Богоявлення у Луцьку було вперше збудовано у 1321 році Дмитром Юрійовичем Галицьким. Це і є першою згадкою про князя Дмитра ІІ, зведеного брата Андрія та Лева ІІ.
Поки путивльські князі стримували натиск татарських загонів на південних кордонах Руського Королівства, католицький куніґас Ґедімінас завдав удару по Королівству з півночі – на межі 1321-1322 років його загони захопили Київ. Відразу після цього союзник католицьких Самогітії і Польщі, цар Золотої Орди, Узбек-хан, почав збирати армію для захоплення решти теренів Королівства (ймовірно спільники розподілили майбутні володіння заздалегідь — щось надто синхронно вони почали діяти).
У 1323 році на берегах річки Ірпінь зійшлись війська наших братів-близнюків проти жемайтів та ординців. Це одна з найзагадковіших битв. Згідно з московсько-совково-колаборантською брехнею, у битві взяли участь «чернігівці» проти «русскіх». Та насправді ординців очолювали хани. Сам перебіг битви русинів проти жемайтів та ординців є взагалі невідомим. Звісно, втрати з обидвох боків були величезними. Адже з боку ординців навіть загинули хани, що очолювали військо — Тимур і Дівлат (один з них був головнокомандувачем всіх ординських військ). Поразки зазнали і жемайти — Ґедімін втік з Києва. А що в Києві після цієї битви у владі знову опинився князь з путивльської династїї, васал Львова, то цю битву, очевидно, виграли русини. Але у битві загинули брати Андрій і Лев ІІ та Іван-Володимир Київський...
Практично відразу після цього про свої права на львівський престол заявили силезькі князі Генріх та Ян Ґлоґовський (за вказівкою папи Іоана ХХІІ). Але Владислав Локетек не підтримав дії папи, і силезькі «правителі Галичини» так і залишились удаваними правителями.
Натомість, до влади у Королівстві Русинів прийшов син Юрія і Варвари, Дмитро ІІ, останній правитель незалежного королівства Русі. Звісно, папський престол його владу не визнав. Проте, внаслідок поразки жемайтів, Дмитро ІІ отримав у васали Литву, і власне одного з синів Ґедіміна у заручники (який згодом став православним).
Правив Дмитро ІІ з 1323 по 1383 роки (він прийшов до влади у 20-річному віці). Саме він прийняв титул «Великий князь Руський і Литовський» (саме це і стало приводом для наших манкуртів і корисних дипломованих істориків-ідіотів видавати Дмитра Юрійовича то за «Детка», то за куніґаса-католика Любарта).
У 1325 році частина бояр-католиків під тиском Риму обрала «волинським князем» 16-тирічного Болеслава, сина Тройдена Мазовецького. Формально він був співправителем Дмитра ІІ, але очевидно, що реальної влади цей нікчема не мав. Єдиний «документ», що засвідчував його "владу" — «лист до Ордену» виявися ... московською підробкою. Москалів видала фраза «.. і всієї Малої Русі» — у часи Дмитра ІІ наша Русь називалась королівством, і поділялась на Верхню та Нижню. Всі інші «документи» польської школи підробок цього діяча мали печатки короля Юрія, його діда.
У 1333 році Владислава Локетека на польському престолі змінив Казімір ІІІ. Цей персонаж відразу пристав на пропозиції Папського престолу, і все своє життя намагався захопити Королівство Русі.
Для здійснення своїх планів Казімір у 1340 році вбив католика Болеслава Мазовецького – за його наказом того Болеслава отруїли. Відразу ж Польща звинуватила Дмитра ІІ «у вбивстві». А поки Дмитро ІІ та його син, Данило Холмський та Острозький, перебували у Володимирі на похоронах Болеслава разом із своїми полками, Казімір, обійшовши укріплення Львова, підло та зненацька захопив та спалив королівський замок та церкву Святого Юра з монастирем. Крім того, цей покидьок викрав королівські інсігнії русинів: «22 квітня, оминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішав польський король Казімір III, який забрав із княжої скарбниці "…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частками дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях". Великий князь Дмитро Юрійович та його син Данило Дмитрович (Холмський, Острозький) — повернулися зі своїми дружинами з Володимира до Львова, і прогнали грабіжника Казимира III. Уже в травні місяці 1340 року цей лиходій був у Кракові».
Скориставшись тим, що королівські інсігнії русинів опинилися в його руках, цей злодій почав інформаційну кампанію з дискредитації влади законного правителя Русі (чим наші корисні дипломовані ідіоти та московити з ляхами продовжують займатися і зараз). Спочатку Казімір отримав благословення від Папи Клімента VI на завоювання «земель схизматів». Потім Казімір відправив листа до Константинопольского Патріарха з побажанням призначити йому, Казіміру, як «законному правителю Русі», нового митрополита Галицького: «Князі Русі були моїми родичами і сії князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Король Ляхії, придбав землю Русі». Так у 1341 році Казімір отримав від Константинополя митрополита, а від Риму — скасування присяги про ненапад на Русь. Та на жаль для Риму, один зі спільників Казіміра, куніґас-католик Ґедімінас загинув під час штурму орденської фортеці.
Цікавим є намагання втюхати в історію совкові вигадки про «союз Польщі та Ордену проти Русі та Літви». Дуже дивно, що цей «союзник» станом на 1380 рік захопив майже всі польські землі, включно із Куявією, окрім Мазовії та Вкраїни (українських земель, захоплених Польщею протягом 1349-1366 років).
Вже у 1341 році Великий князь Дмитро ІІ відбудував собор Святого Юра, спалений Казіміром. Про це свідчить дзвін, відлитий у 1341 році: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитрии…». Ніякий куніґас-католик Любарт не відбудовував би православної церкви...
Важкі втрати серед русинського лицарства, зумовлені як постійними війнами, так і переходами новонавернених католиків під руку Польщі чи Жемайтії врешті змусили князя Дмитра ІІ ввести так званий «податок крові», і для селян-простолюдинів і для містян. Будь-хто, хто йшов на службу до князевого війська, звільнявся від податків та примусових робіт. Ця військова реформа відкрила широкі соціальні ліфти для простолюдинів. До цього додавалось поширення писемності та грамотності серед широких верств тодішнього українського суспільства.
Наступний відносно мирний період закінчився хрестовим походом проти королівства Русі силами його сусідів — Угорщини, Чехії, Польщі та французських і німецьких лицарів у 1349 році. У важких боях русини втратили Галич, Львів, Холм, Ярослав, Дорогочин, Володимир, Белз та Берейстя (Галицьке, Холмське, Белзьке князівства, Волинь та власне всю Вкраїну). Русини з перемінним успіхом то відвойовували втрачене, то змушені були відступати. Ця війна 1349-1366 років сильно знелюднила Галичину та Белзьку землю. Власне під час цієї війни засяяла зірка Данила ІІ Дмитровича, князя Холмського та Острозького. Столицю держави русинів перенесли до Луцька.
Тим часом на сході васальної Литви православний куніґас Ольгерд заволодів знелюдненим чумою Смоленськом, і почав захоплювати спустошені чумою західні прикордонні улуси Орди — відомі як «28 городов с Одоєвим». У 1357 році в Орді було вбито останнього правителя з роду Берке, Бердибека. Орда поринула у хаос, чим і скористався васал Дмитра ІІ…
Glenn A.Rathn, Radio Lemberg
