Основні висновки з понад річної війни Трампа з Іраном та її ймовірний вплив на нинішнє нагнітання війни в Перській затоці.
Живучість Ісламської Республіки
Іранський режим демонструє надзвичайну стійкість. Від самого заснування він витримує західні атаки й жорсткі санкції, і сама його модель поведінки, так само, як і шиїтська традиція загалом, побудована навколо витривалості й виживання перед сильнішим супротивником: прийняти удари, вижити й продовжити боротьбу іншого дня. Тегеран давно готувався до зіткнення зі США та Ізраїлем, і уроки, винесені з атак після 7 жовтня та "12-денної війни", судячи з усього, лише зробив режим витривалішим.
Провал ставки на "обезголовлення" режиму
Спроби США та Ізраїлю "відрубати голову змії", знищивши Хаменеї та більшість довоєнного керівництва, – не спрацювали: система виявилася здатною до регенерації, а нові кадри вже стояли напоготові, щоб заповнити вакансії. Можна навіть стверджувати, що ставка на обезголовлення дала протилежний ефект: посилила радикалізацію, зміцнила позиції Корпусу вартових ісламської революції та децентралізувала процес ухвалення рішень, ускладнивши як самі перемовини, так і дотримання будь-якої майбутньої угоди.
Поріг для іранської відповіді знизився
Іран відповідає ударами й іде на ескалацію проти сусідів, коли сприймає загрозу як екзистенційну для власного виживання. Раніше Тегеран волів "пережити удар", стримуючи відповідь, – так було, наприклад, після ліквідації Сулеймані за першої каденції Трампа. Але після "12-денної війни" червня 2025 року, коли США та Ізраїль послідовно руйнували рівні іранського стримування, Тегеран, схоже, почав сприймати американські удари як значно серйознішу екзистенційну загрозу, а отже, й поріг для удару у відповідь істотно знизився.
Новий інструмент стримування: удар по глобальних ринках
Ядерна програма й мережа проксі-сил виявилися слабким стримувальним чинником проти ударів Ізраїлю та США, тож Тегеран увесь цей час шукав нову опору для стримування. Війна, розв’язана Трампом, парадоксально подарувала Ірану саме такий інструмент – успішні атаки дронами й балістичними ракетами по державах Затоки та спроби обмежити рух через протоки. Новий важіль стримування – це здатність Тегерана впливати на глобальні ринки через ці атаки та обмеження судноплавства.
Чому Вашингтон не готовий до наземної операції
Історія невдалих військових авантюр у В’єтнамі, Афганістані та Іраку сформувала у США стійку відразу до введення сухопутних військ до Ірану. Водночас панує думка, що самої лише повітряно-морської кампанії (по суті, блокади) недостатньо, щоб домогтися зміни режиму, хоча, можливо, лише зміна режиму здатна докорінно змінити політику Ірану. Проте будь-яка наземна операція заради зміни влади в Ірані вимагала б колосального військового залучення США, порівнянного за масштабом із першою та другою війнами в Затоці, а готовності до такого залучення немає ані в самих США, ані в їхніх союзників. Тобто у Вашингтона, судячи з усього, просто немає інструментів для досягнення заявлених цілей, і в Тегерані це чудово розуміють.
Дивовижна стійкість глобальних ринків
Попри дві попередні іранські війни, світові ринки продемонстрували надзвичайну стійкість: ціни на нафту так і не сягнули рівнів, яких очікували з огляду на масштаб перебоїв у судноплавстві через протоки. Частково це пояснюється тим, що Китай скоротив імпорт і почав вивільняти паливо зі своїх величезних стратегічних резервів. Свою роль відіграли й скорочення глобального попиту, гнучкість енергетичних ланцюгів постачання, а також здатність держав Затоки перенаправляти нафту й енергоносії іншими маршрутами. Ціни на нафту й енергоносії досить швидко стабілізувалися й після укладення угоди про припинення вогню між Іраном та США, коли ринок переключився на нові обсяги постачання (вихід ОАЕ з ОПЕК) та на знищення попиту, спричинене попереднім зростанням цін.
росія, санкції та тиск на ціни на пальне
Під час американсько-ізраїльсько-іранської війни Вашингтон послабив санкції проти росії, надавши "Роснєфті" та "Лукойлу" спеціальні ліцензії на продаж нафти попри попередні обмеження, запроваджені через війну в Україні, – усе заради стримування зростання світових цін на енергоносії. Після укладення угоди про припинення вогню санкції проти росії відновили, а адміністрація Трампа тепер натякає, що підтримає законопроєкт Грема–Блюменталя про запровадження 500-відсоткових тарифів для країн, які купують російську нафту й енергоносії. Усе це відбувається на тлі того, як Україна активізувала далекобійні удари по російській енергетичній інфраструктурі, а росія зіткнулася з дефіцитом дизельного пального – настільки серйозним, що їй довелося заборонити експорт нафтопродуктів і почати імпортувати дизель. Брак переробних і складських потужностей водночас змушує Москву нарощувати експорт саме сирої нафти. У підсумку, відновлення війни з Іраном і паралельна ескалація російсько-української війни, найімовірніше, знову підштовхнуть угору ціни на заправках, що вдарить по популярності Республіканської партії напередодні проміжних виборів.
Чотири морські шляхи під загрозою одночасно
Саудівська Аравія відновила авіаудари по хуситах, що створює новий ризик закриття Баб-ель-Мандебської протоки в Червоному морі. Це означає, що на тлі нової хвилі ударів Трампа по Ірану світ, імовірно, побачить перебої чи закриття одразу на чотирьох ключових морських артеріях – в Ормузькій протоці, протоці Баб-ель-Мандеб, Азовському та Чорному морях. Такого не траплялося ще ніколи.
Диверсифікація маршрутів Затоки – і вікно можливостей для Ірану
Нові іранські війни прискорять зусилля держав Затоки диверсифікувати експортні маршрути, менше залежачи від проток, а це теоретично зменшує довгостроковий важіль впливу Ірану на глобальні ринки, тобто силу його нового інструменту стримування. Тож у Тегерана з’являється додатковий стимул домагатися кращої та стійкішої угоди саме зараз: вести перемовини жорстко й бути готовим будь-якої миті повернутися до конфлікту. Наразі козирі в Ірану є, але вже за рік чи більше їх може не залишитися.
Контроль над протоками як екзистенційне питання для Тегерана
Іран сприймає контроль над протоками як питання виживання, яке до того ж, через можливість стягувати збори за прохід, потенційно дає йому економічну опору, тоді як обіцянки пом’якшення санкцій та інвестицій у межах меморандуму про взаєморозуміння виглядають радше побажанням на майбутнє. Раніше Рубіо та інші стверджували, що стягнення зборів за прохід через протоки суперечить міжнародному праву, але тепер сам Трамп, запропонувавши 20-відсотковий збір США, фактично подарував Ірану аргумент: на цьому тлі іранська пропозиція 1-відсоткового збору виглядає цілком поміркованою. Врешті-решт держави Затоки, найімовірніше, погодилися б на іранську систему зборів, якби це відновило безпечне судноплавство через протоки. Натомість нинішній курс США, схоже, лише робить протоки менш безпечними – варто пам’ятати, що до ударів США та Ізраїлю по Ірану наприкінці березня протоки залишалися відкритими, безпечними й вільними для судноплавства.
Дрони та ракети як тиск на Затоку – чи можна його нейтралізувати
Можна припустити, що найсильніший козир, який відкрив для себе Іран, – це здатність зробити Затоку небезпечною за допомогою ударів дронами й ракетами по насичених цілями державах Затоки, розташованих зовсім поруч. Але чи не зникне цей козир, якщо держави Затоки вкладуть серйозні кошти в протидронову й протиракетну оборону? Досвід Ізраїлю та України у війні проти росії свідчить, що стовідсоткового захисту від дронів чи ракет, найімовірніше, не існує: це радше постійний цикл адаптації, у якому атака й оборона по черзі здобувають лише тимчасову перевагу, доки інша сторона не наздожене. Ірану ж достатньо влучити лише кількома ударами зі ста по критично важливих цілях, щоб зберегти стримувальний ефект щодо держав Затоки й, можливо, на глобальні ринки. А це означає, що Тегеран, найімовірніше, ще довго утримуватиме за собою цей важіль стримування.
Крихкість американсько-іранського перемир’я
Угода про припинення вогню між США та Іраном від самого початку була крихкою – по суті, це лише рамка для подальших перемовин, яка не вирішувала жодного з ключових питань: ядерної програми, проксі-сил, ракет чи дронів. Сама угода була дуже стислою, а вели переговори дуже недосвідчені перемовники – Кушнер, Віткофф та інші, чий послужний список у мирних ініціативах в інших регіонах, зокрема щодо росії й України, Гази та Лівану, доволі суперечливий. Втім, історія переговорів з Іраном свідчить: диявол завжди ховається в деталях, а іранські дипломати – досвідчені перемовники.
Дефіцит експертизи в адміністрації Трампа
Адміністрація Трампа, судячи з усього, не надто цінує фахову експертизу і в цьому конфлікті з Іраном не спромоглася скористатися величезним масивом накопичених у США знань про Іран і розуміння цієї країни. Трамп більшою мірою покладається на власну інтуїцію, що може призводити до катастрофічних прорахунків там, де бракує базового розуміння ключових питань і самого супротивника.
Невдоволення Ізраїлю та внутрішньополітичний контекст
Ізраїль був невдоволений угодою про припинення вогню між США та Іраном, вважаючи, що вона радше винагороджує й навіть зміцнює Тегеран, не вирішуючи жодного з ключових питань, і, найімовірніше, мав рацію. Нетаньягу усвідомлює, що ця угода непопулярна в самому Ізраїлі й може підірвати його шанси на жовтневих виборах. Схоже, Ізраїль послідовно працював на підрив американсько-іранської угоди, і саме це, найімовірніше, ми бачимо у триваючих діях Ізраїлю в Лівані.
Висновок: чому Трамп знову йде на конфронтацію
Із усього викладеного випливає, що Трамп знову піддався впливу лобіювання з боку Ізраїлю – свою роль тут, імовірно, відіграли повідомлення ізраїльської розвідки про нібито підготовку Іраном замаху на самого Трампа, а також внутрішня критика угоди про припинення вогню. Водночас стійкість глобальних ринків, схоже, додала Трампу впевненості, що США та світові ринки все ж здатні витримати довше за Іран у боротьбі за контроль над протоками. Логіка Трампа, найімовірніше, така: ще одна, остання спроба здатна остаточно зламати іранський режим. Але цього разу ситуація для глобальних ринків може виявитися складнішою: одразу чотири ключові морські маршрути перебувають під загрозою, а світові запаси енергоносіїв входять у цю третю іранську війну на низькому рівні. При цьому жодних ознак того, що іранський режим суттєво ослаб чи готовий швидко поступитися американському тиску, немає: у Тегерані, як і раніше, вважають, що здатні витримати довше за Трампа, тим паче напередодні проміжних виборів. Ще одна 60-денна війна навряд чи змінить політичні перспективи самого Трампа, хоча шкода для світової економіки знову буде відчутною – вище інфляція, нижче зростання.
