Першою була криза у Сполучених Штатів, коли телефонна розмова Дональда Трампа і Володимира Зеленського призвела до оголошення імпічменту президенту США. Зараз - нова безпрецедентна ситуація. Так, можна припустити, що західні лідери мають рацію і загибель українського літака - помилка іранських військових. Однак ми вже бачимо, як Іран і його союзники заперечують саму можливість такої помилки, а керівники західних країн наполягають на правдоподібності своєї версії. І це - тільки початок розвитку сюжету. Від поведінки українського керівництва, в кінцевому рахунку, буде залежати авторитет нашої країни, ставлення до неї союзників, розуміння, на чиєму боці реально - не з точки зору декларацій, а насправді - знаходиться Україна.
Вихід з цієї ситуації - філігранна, ювелірна робота, яка вимагає великого політичного досвіду і майстерності. Робота, яка вимагає любові не просто до своїх співгромадян, а до політичної діяльності. Тому що політична діяльність - це велике мистецтво, набагато більш складне, ніж робота телевізійного коміка. І їй не можна навчитися, якщо немає хисту.
Але навіть якщо б було можна, таке навчання вимагало б часу і політичного штилю, а не політичного шторму, в якому знаходиться наша країна. Ми потрапляємо в кризу за кризою, а наша влада просто не розуміє, як на ці виклики реагувати. Вона "вчиться" на нас, "вчиться" на країні, ніби й не помічає - це не вульгарний телевізійний серіал про невдаху-вчителя на велосипеді, а реальне життя! І ціна помилки - доля країни, долі людей. Управлінню державою не можна навчитися в кризу, як не можна навчитися управлінню літаком в момент відмови двигуна.
Саме тому Україна і нагадує літак, в пілотській кабіні якого виявилися випадкові пасажири, що летіли на гастролі. І жах ситуації полягає в тому, що безвідповідальні виборці Володимира Зеленського придбали квитки на цей ризикований рейс для всіх нас - і тих, хто не розумів, що літаком потрібно вміти управляти, і тих, хто не сумнівався в необхідності наявності льотної ліцензії у екіпажу.
Залишається сподіватися - як зазвичай у випадку з Україною - що ми все ж таки десь сядемо. Хоча б в пустелі, звідки доведеться ще кілька десятиліть шкутильгати до місця призначення.
