Ми – нинішні покоління українців – вочевидь увійдемо в історію. Відкритим залишається тільки питання, у ролі кого: утверджувачів української державності чи її могильників.
Звернення до влади і суспільства.
Ми – нинішні покоління українців – вочевидь увійдемо в історію. Відкритим залишається тільки питання, у ролі кого: утверджувачів української державності чи її могильників.
Суспільно-політична ситуація в Україні стрімко міняється. Ще донедавна складалося враження, що країна в стратегічному плані є мало керованою і пливе з волі ситуативних хвиль. Сьогодні картина разюче змінилася, і схоже, що керівництво країни вже прийняло для себе визначальні рішення. Повідомляти їх нам не збираються; все, що від нас очікують, – це змиритися з їхніми наслідками, які стають щораз тривожніші.
Оскільки ситуація набирає характеру серйозної небезпеки для держави, мовчати й вичікувати не можна.
Влада
Стиль влади сьогодні щораз більше набуває ознак реваншу. З троянського коня «нових облич» почали стрімко вискакувати «воїни ворожої армії», ще недавно зметені Революцією Гідності. Їх порівняно небагато, але явно більше, ніж це дозволяють міркування державної безпеки. Суспільство ж (за винятком невеликої групи відчайдухів) все ще нагадує мешканців давньої Трої, що зацікавлено за таким дійством спостерігали. А коли ми отямимось, то може вступити в дію другий акт московської п’єси, яку, скоріш за все, кремлівські стратеги вже заготували (як заготували колись анексію Криму), а саме: на допомогу «законно обраному українському урядові» прийде своїми військами «братній російський народ».
Загроза надто велика, а тому стрепенутися маємо ми всі.
Тривалий час чимало українців заспокоювали себе: сам Володимир Зеленський добрий, він зла не хоче – небезпечним є його оточення. Сьогодні ця версія вже суттєво застаріла: Президент мав усі можливості ознайомитися з пересторогами на його адресу щодо недопустимості капітуляції перед Росією. Саме він оточив себе людьми, яким довіряє, і дає зелене світло кадрам «януковицького розливу». І саме він сконцентрував у своїх руках владу, яка безпрецедентна для демократичної України. Отож, якщо в країні приймаються хибні рішення, то відповідальність за них несе саме Президент, який і вибудував таку вертикаль влади.
Знову і знову Україна переживає раптове «переключення політичних полюсів», що ми вже досвідчили колись за Президентів Леоніда Кучми і Віктора Януковича. З різних причин розчарувавшись у західних партнерах і не зважуючись на них цілковито спертися, українське керівництво щораз більш упокорено схиляється перед Москвою, прагнучи спертися тепер уже на неї.
Згадане «переключення політичних полюсів» викликане і проблемою грошей. Західні гроші приходять в Україну лише під зобов’язання уряду провести реформи. Натомість ні олігархи, ні Росія до небажаних реформ не змушують. Навпаки, з ними можна полегшено ступити в добру стару протоптану «лижню». Отже, схоже, що Президент Зеленський і тут свій вибір уже зробив. І схилити його в бік МВФ може лише коронавірус.
Але з усього видно, що керівна еліта так і не усвідомила, що сила насправді – в самому нашому народові. Чому їй не спаде на гадку один дивний парадокс: з якої причини така начебто могутня Росія не може вижити без начебто слабкої України? Чи не тому, що Україна завжди була чинником сили для своїх поневолювачів? Адже, захопивши її, вони на довгий час ставали непереможними. Проте політикою офіційного Києва досі було маневрувати поміж чинними центрами сили, так і не зважившись зробити центром сили свій власний народ. Незмінним правилом залишаються зневіра у нього і страх на нього спертися.
Україні не потрібні видовищні «успіхи» – «мир», укладений ціною капітуляції, і вищі пенсії, здобуті ціною продажу держави. Президентові слід чесно визнати, що в нинішніх обставинах досягти задекларованих передвиборчих обіцянок, не зраджуючи національних інтересів, неможливо. І народ це зрозуміє. Слід визнати, що передвиборче гасло «Геть партію війни!» виявилося щонайменше наївним. Бо Україні потрібні сьогодні Вінстони Черчиллі, які відважно захищають національні інтереси, а не лорди Чемберлени, які приносять ганебний мир.
Для демократичної країни, звичайно ж, очевидно, що безпекові інтереси часом вимагають нестандартних рішень – так само, як рішуча економічна реформа потребує рішень непопулярних. Але і ті і ті рішення слід приймати за підтримки народу або щонайменше в діалозі з ним, а не приховувати свої дії від його очей і не вдаватись до інформаційних «вкидів», щоб випробувати його реакцію.
Схоже також, що Президент майже маніакально хоче посадити Петра Порошенка. Для цього, боюсь, і змінено генерального прокурора. Це також сигналізує про те, що Президент зіслизнув у стару лижню: свого часу Віктор Янукович також маніакально хотів посадити Юлію Тимошенко. Проте знаменита фраза Володимира Зеленського, сказана ним у час президентської кампанії Петрові Порошенку: «Я не ваш опонент – я ваш вирок!» – ризикує обернутися цікавою стороною: засуджений Порошенко може стати вироком Президентові Зеленському.
Що ж, для нинішнього Президента настав момент істини. І якщо існує бодай мінімальний шанс вплинути на його дії, то я готовий його використати. Пане Президенте, станьте на бік народу, відчуйте його тривогу й відкрийте йому своє серце – всім нашим воїнам-захисникам і волонтерам, активістам і добровольцям, простим фермерам і селянам. Якщо Ви вже уклали угоду з «учорашніми», що обіцяють Вам буцімто «підтримати державу», то розірвіть її, інакше Ви ввійдете в історію країни такою ж трагічною фігурою, як і їхній недавній керівник. Хай остереже Вас від щораз очевиднішого зближення з Росією ізраїльський пророк Ісая: «Ось ти надіявся опертися на оту поламану очеретину, на Єгипет, що коли хто опирається на неї, то вона входить у долоню йому, і продірявлює її».
Згаданий момент істини ніколи не триває довго. Тому саме час зупинити сповзання у «стару лижню», яка веде у безвихідь. Тим більше, що епідемія коронавірусу ставить перед країною нові виклики. Вийти з нових випробувань ми зможемо лише разом, відновивши міжгрупову довіру та спершись на міжлюдську солідарність. Оскільки в умовах світової пандемії падіння життєвого рівня людей є неминучим, нам потрібне безпецедентне партнерство між керівництвом держави і суспільством. Будь-які інші моделі «наведення порядку» будуть для нас погибельними.
Суспільство
Передусім я щиро вітаю групу народних депутатів від партії «Слуга народу», які зважилися на висловлення своєї незгоди з лінією керівництва партії та держави – навіть з урахуванням того, що згодом деякі з них завагалися. Народні депутати складають присягу, в якій є важливі слова: «Присягаю на вірність Україні… Присягаю… виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників». Тобто вони не присягали Президентові і не присягалися діяти в інтересах керівництва своєї партії. Тому дякуємо всім тим, хто у своїй діяльності спроможний піднятися до висоти свого громадянського обов’язку.
Сьогодні знову, як і колись, стає очевидною давня істина: кожна тріщина в нашій національній єдності стає місцем, куди Росія встромляє свій лом. Ми всі знаємо це, проте не в силі подолати історичний фатум: кожна розбіжність у політичній тактиці, що є неминучим у демократичній державі, перетворюється на підставу для ворожнечі й стратегічного розриву.
Діагноз цієї недуги поставлений ще Митрополитом Андреєм Шептицьким: «моральна гемофілія». Вона ще страшніша за коронавірус. І з нею слід боротися, свідомо відновлюючи ланцюжки порозуміння, солідарності й стратегічного партнерства.
Проте відновлювати їх не обов’язково лише на майданах – справді, в умовах епідемії це не наймудріший шлях об’єднувати сили. Суспільство має вчитися в людського організму: блокування одного сенсорного органу активізує всі інші (наприклад, сліпота активізує дотик і слух). Свого часу на відсутність доступу до офіційної преси дисиденти відповіли «самвидавом». Сьогодні на блокування доступу до протестних майданів суспільство має креативно винайти інші форми масової солідарності.
Суспільство також має свою «стару лижню», в яку може легко сповзти. Ми, українці, дуже емоційні, й нам легко зірватись у повний розрив із владою. Проте маємо пам’ятати: такий розрив також є тією тріщиною, в яку Росія залюбки встромить свій лом.
Такою осторогою я не прагну відвернути людей від активності – навпаки, лише сконсолідоване й активне громадянське суспільство може зупинити дрейф влади у бік путінського «капкана». Проте гаряче серце має керуватися холодним розумом.
Наш державний човен знову почало небезпечно хитати. Сприяти цьому можуть як занадто різкі й необачні рухи гребців, так і необережна й неузгоджена поведінка стривожених пасажирів. Справді, і тим, і тим ще не пізно остерегтися від непоправного.
