Усі вже поіронізували з приводу "Відпусти" від Святослава Вакарчука? І я іронізував, бо це заслужена розплата за політичну недалекоглядність і безвідповідальність, а ще за огидну поведінку на парламентських виборах. А тепер кажу собі: Стоп! План з гострих висловлювань виконано, а кидати каміння вслід тому, хто відходить, я якось не звик. Цей допис може когось і шокує, але це буде повністю позитивний текст про Славка. І не як про співака. А як про людину, яка не захотіла виконувати брудні завдання, хоча й протиставитися їм не зважилася. А таке протверезіння, навіть дуже запізніле, заслуговує на хоч мінімальну, але повагу та розуміння. Тому наберіться трішечки терпіння і зрозумійте мої аргументи.
Коли Вакарчука Пінчук, Фрідман, Фіала, хтось із середньої ланки групи Сороса переконували піти на вибори, він трохи переоцінив свою значимість і самостійність. Вірив, що це його персональна фракція. Частину людей він і сам міг запропонувати, а тих, кого підсунули, міг нормально акцептувати. Він думав, що буде господарем становища й, що підтримувати, а проти чого боротися, буде його персональним моральним вибором. А щодо геополітичного вибору Славка в мене сумнівів нема. Він не дуже уявляє, "як", але чітко розумів "куди". Навіть не сумніваюся, що йому цю свободу дій дуже чітко й однозначно пообіцяли. Я занадто довго був у політиці, у тому числі й у поганому товаристві, щоб знати, як це робиться. Є люди, яких не принизять прямою купівлею та демонстрацією зверхності в стилі "я начальник - ти дурак". І купують, і приручають таких дуже акуратно.
Просто я теж належав до політиків, яких боялися принизити однозначністю. Хто лише не прополоскав мені всі кістки за те, що в 2004-му підтримав Януковича та пішов у його партію. Але не всі знають, якими обіцянками все це супроводжувалося, як підкидали ідею, що партія на роздоріжжі, Янукович шукає порозуміння з Ющенком, готовий перейняти його принципи й орієнтири. І в чомусь, принаймні формально так і сталося. Правда, не надовго. Сам Янукович при всьому кагалі заявляв: "Ми зобов'язані Чорноволу більше, ніж він нам, тому прислухайтеся та, якщо й не згодні з чимось, то ставтеся з увагою та повагою". І я поплив... Дійсно, пару разів дещо вдавалося. На пару років відтермінував мовний закон Ківалова-Калєснічєнка, зірвав обструкцію проти ряду ініціатив Ющенка національного характеру, зміг вільно голосувати так, як сам бажав, у тому числі й щодо визнання Голодомору геноцидом. Коли регіонали прагнули влаштувати дебош при перенесенні осідку УГКЦ зі Львова до Києва, зміг накласти на цю дикість реальне вето. Так само вже пізніше добився толерування при висуненні Ющенком Петра Порошенка на міністра закордонних справ. Увірував у свою ледь не всесильність. А потім був облом, розуміння, що моє поле впливів звужується з кожним днем і, зрештою, звелося виключно до власної свободи при голосуванні... Тоді почався дуже важкий вихід, за який тоді дивом не поплатився життям. Не можу наводити всіх деталей, але повірте, коли впритул розряджають у тебе обойму, а ти лише, прийшовши до тями, розумієш, що то були холості, і це ще не все, це тільки лякають. Було потім і ще дещо страшніше... Дуже бажаю Славкові, щоб його вихід з-під впливів такої самої жахливої кліки обійшовся без подібних ризиків та жахів.
Славко дуже скоро зрозумів, що він ніякий не господар фракції та партії, а насправді, "Голос" - лише один з ресурсів Пінчука та кількох його союзників у спробах домовитися з зеленою владою. Там ще було пару ресурсів (медіа-холдинг, Кучма, як слухняний переговорник, гроші, врешті-решт...). Ви помітили, коли ще торік Славко почав стихати. Іноді ще десь виступав, у тому числі й з трибуни в Раді, але все рідше та відстороненіше. А потім і зовсім почав пропадати. Усі думали, що це лише від того, що хлопцю все знову швидко надокучило. І це також правда, але не вся. Його фактично відсторнили від управлінням фракцією та партією (яка вона вже там мізерна, але ж була). Реальним керівником став цинічний Рахманін. А Вакарчука просто толерували, як символ. Так само, як і мене толерували в Януковича. І не більше.
Спершу він засліплений своєю самовпевненістю та й пихою тупо піддавався маніпуляціям господарів, не до кінця усвідомлюючи, що його використовують. Я маю на увазі брудну кампанію проти Порошенка й ЄС у Львові та й не тільки. Вакарчуку зуміли вдовбати в голову, що Порох його головний ворог, і він це сприйняв, а ще піддався передвиборчій кон'юнктурі... Він більше, Гройсман менше, деякі інші також у різних пропорціях дуже прислужилися до такого фатального результату на виборах. Єдина опозиційна й патріотична водночас партія ЄС набрала лише половину прогнозованого результату.
Восени моральний виклик поставав перед Вакарчуком не аж так часто. Слуги завели рекордну кількість нових задниць до парламенту й ні з ким не бажали співпрацювати. У них і так усе було чудово. Тому Вакарчуку довелося пережити лише один принизливий акт, продиктований спонсорами, напрошування в коаліцію та й по всьому. Фракції давали певну свободу, "Голос" десь навіть трохи критикував усю владу, а не лише тих, на кого скажуть "Фас!" із Банкової. Але до кінця року ситуація почала поступово змінюватися, голоси збиралися все складніше, будь-яка критика починала надкушувати рейтинги. І тоді (про це справді знаю) взяли їх у лещата. З одного боку мажоритарні власники почали реально нагадувати про право на управління інвестицією. А ще в той час купа наївних голосят помчали за гроші Пінчука в Давос, ні в чому собі не відмовляли, а після повернення раптом їм пояснили деякі дорослі дяді, що це був кримінальний злочин згідно з так бурхливо підтриманими ними ж антикорупційними нормами. Жодних виправдань не було. А для представників слуг, які також літали, оперативно підшукували пояснення. Та й хто ж своїх, владних судити буде? І вже сама фракція, люди, яких подекуди Вакарчук особисто завів до списку, почали на нього тиснути, що треба починати співати за чужою партитурою.
Фракція активно почала цю гру. Їх же не змушували заглядати в очі Путіну й голосувати за щось проросійське або відверто корупційне. Для цього на підхваті ОПЗЖ є. А "Голос" мав крити вічним матом Порошенка та ЄС, відводити критику від Зеленського в бік третьосортних персонажів або тих, хто сам погодився бути громовідводом. Згадайте хоча б розрекламовану акцію за зняття Авакова і Степанова. Та один з них дійсно - чорт, а другого небезпідставно підозрюю в корупції. Але за їхню відставку нема й сотні голосів, а проти уряду набирається достатня кількість. А Зеленському цей уряд треба протримати до листопада. От і випустили голосят зривати ініціативу ЄС та звинувачувати реальних противників Зеленського. Коли приглянетеся до подій останнього часу, то прикладів, де б "Голос" вміло й красиво переводив стрілки від Зеленського й підігрував йому, побачите вдосталь. Та й іншого було чимало.
Буквально сьогодні стикнувся в ефірі з таким собі Тарасом Козаком (не тим з Оппи, а з "Голосу", ішов від них на окрузі в Києві, але програв). Послухайте, так виправдовувати владу та ще й за такими технологічними схемами навіть більшість слуг соромляться. Саме сьогоднішня дискусія й підштовхнула, щоб не носити ці думки в собі, а викласти їх на письмі.
А щодо Славка, то він програв свою війну за ідеали. Виявилося, що це дійсно не його війна. він там був лише прапором, який не має сам думати й командувати, а тільки надихати. Участі в приниженому лизоблюдстві та дрібних провокаціях брати не забажав, але й на гучний виступ проти не спромігся. Просто перестав підтримувати гучні, але маніпулятивні дії своєї (колишньої) фракції.
Як він зуміє піти? Не знаю. Вчинити гучне й скандальне прощання, як колись у 2008-му довелося вириватися мені, він явно не готовий (не його ж війна). Має невеликий вибір: може піти, як Рябошапка - працював без великих заслуг, але хоч попрощатися зумів з гідністю. Або ж, як Гончарук зі своїм урядом - принижено на останок цілуючи підошви хазяїна та погавкуючи на його ворогів. Хотілося б, щоб Святослав зумів поставити належний останній штрих у своїй політичній кар'єрі. Попереднім життям він заслужив на добру згадку, а не на відчуття липкої жалюгідності...
