Як втомлюються люди в тюрмі. В них згасає енергія і воля до змін. Бо реальність сильніша за цю жагу. І за цю волю. Хоча там ти, мабуть, можеш почати писати книгу, якщо тобі дадуть на чому писати. Або перечитати всю тюремну бібліотеку. Або робити віджимання в камері чи качати прес.
Зараз наше життя дає нам набагато більше, але під обстрілами. До щоденних дій додається ракетний терор - куди б ти не пішов. Де би не знаходився. На ринку, в магазині, біля якогось підприємства, у себе вдома. Прилетіти може скрізь. Осколки ракети можуть впасти тобі на голову, коли її збивають. Росіяни можуть промазати і влучити на твоє подвір'я. Або взагалі зробити тебе запланованою цивільною жертвою, просто так, бо хочуть залякати всіх абсолютно.
І ось ти живеш, цивільний, в цій шаленій напрузі, і розумієш, що повинен щось робити зі своїм життям. Зі своїм сьогоденням, зі своїми звичками. Бо поїдеш дахом.
Бо вчора ти не спав, бо вибухало, і ти чекав відбою. Не можеш заснути, поки не зрозумієш, що нелюди відбомбились, можна поспати. А сьогодні ти споживаєш новини і пропускаєш це через себе, бо когось за цю ніч вбили. З усім цим ти якось намагаєшся працювати, готувати їжу, робити домашнє завдання з дітьми, заробляти якісь гроші. Навіть якісь фільми дивишся та музику слухаєш, під час чого трохи забуваєшся. Трохи відпочиваєш мозком.
Іноді настрій такий, що вити хочеться. Тікати не хочеться, програвати росіянам не хочеться, пробачати не хочеться, опускати руки зовсім не хочеться - а вити хочеться.
Коли нас почали бомбити тим лютневим ранком, я бачила напрочуд багатенько нетверезих людей в переповнених магазинах. Вибухи почалися після четвертої ранку (вже точно не пам'ятаю), а о дев'ятій-десятій ми все ще стояли в чергах за бензином та продуктами. Потім ні того, ні іншого не було. Аптеки були зачинені.Паніка накрила всіх, і хтось ховався за алкоголем. Хтось приймав необдумані рішення - як то одна знайома родина "евакуювалася" з Харкова в Маріуполь. Досі не знаю, чи живі вони. Хтось з Харкова в село, але на схід, до російського кордону, бо там чи дача, чи родичі. Наївно сподівались, що росіяни чіпатимуть тільки велике місто...
Але я чітко розумію, що всі ці відчуття - вони на короткий час. Вони пройдуть, бо це лише організм вимагає відпочинку. Кожного дня я нагадую собі, що жити сьогодні в Україні - це вимога вчитися керувати собою. Вчитися керувати своїм відношенням до того, що є. Бо багато хлопців та дівчат поклали свої життя, а ми залишаємося живі. Мабуть, ми щось повинні ще зробити в цьому житті, для чогось ми залишаємося жити.
Вигорання цивільних - це ніщо, це лайт версія, яка мусить бути нами керована та вирішена. Бо вигорання Армії - це була би найбільша катастрофа. Я сподіваюсь, що саме це відбуватиметься з російською армією, бо битися місяцями за клаптики землі, втрачати раніше окуповані території - це пряма дорога до вигорання та демотивації. Чого я їм і бажаю.
А я якось переживу. Та й кожен з нас.
Завтра буде новий день, нові сили, і новий настрій.
