Події в Афганістані продовжують інтригувати світ. Не лише через трагічні кадри безладу при евакуації з аеропорту Кабула. Хоча й це також. Йдеться більше про геополітичні наслідки виходу союзників з Афганістану. Цілком природно, що опоненти Вашингтону й колективного Заходу на цьому фоні значно активізувалися, передусім Кремль, який намагається якомога дорожче продати медіаряд з Афганістану, виставити його геополітичним фіаско США й Заходу загалом. Водночас, як не парадоксально, але нинішня ситуація дарує нове “вікно можливостей” не лише опонентам, а також і Україні.
Про що йдеться?
⁃ США й колективному Заходу як ніколи потрібна історія успіху. Пристрасті навколо Афганістану вгамуються й сьогодні ще гаряча ситуація неодмінно перейде в русло рутинних справ і обговорень. Водночас залагодити репутаційні втрати, передусім у питанні союзництва й надійності як партнерів, швидко не вийде. Тим більше, на фоні наступного репутаційного удару, яким уже стала американсько-німецька малодушність щодо Північного потоку 2. Тим, хто до Афганістану думали, що завершення побудови “газогону Путіна” пройде спокійним епізодом, саме час прокинутися.
⁃ Найкраща й найприродніша історія успіху для рятування репутації США й колективного Заходу - це Україна. Не існує непереборних перешкод, які не дозволяють активізувати трек врегулювання і протидії російській агресії, примножити тиск на РФ із тим, щоби вичавити її з Донбасу на умовах України і союзників, включити режим санкцій на повну силу. Це також стосується й питання деокупації Криму.
⁃ Вихід колективного Заходу з Афганістану вивільняє значний ресурс, який в останні 20 років був зав’язаний на цю країну. У Києва з’являється справжня й небезпідставна нагода та безліч напрацьованих роками аргументів серйозно подискутувати щодо цього ресурсу. Йдеться і про фінансову, і оборонну допомогу, яка після рішень союзників буде заморожена на афганському треку. Йдеться також про військову силу, бойові американські підрозділи, які повертаються в місця дислокації в очікуванні на нові розпорядження і виклики. Чому б таким не став “український театр”, у тому числі шляхом збільшення тренувального контингенту на українській території, розширення діапазону навчань в Україні? Поле для креативу широке, якщо є політична воля. А українсько-американський саміт у Білому домі дарує прекрасну нагоду для таких стратегічних рішень.
⁃ Україна разом із Грузією отримують шанс для прориву на шляху своєї інтеграції до Північноатлантичного альянсу. Отримати ПДЧ було б саме вчасним кроком на цьому шляху. Тепер це питання не лише про Київ і Тбілісі як майбутніх союзників Альянсу. Це також питання порятунку реноме колективного Заходу в очах супротивників і ворогів. Останні святкують перемогу падіння світового гегемона в особі Вашингтону. Передрікають ерозію блокової дисципліни. Кажуть про поступове розповзання союзу й союзників. Звісно, що йдеться більше про мрії. Однак допомогти їм так і залишитися мріями треба реальними й ефективними рішеннями.
⁃ Україна має, нарешті, стати “маяком демократії” в регіоні. Звісно, що за підтримки колективного Заходу й особисто Вашингтону, але на засадах спільної відповідальності на шляху реформ. У зв’язку з цим, з Вашингтону Зеленський повинен приїхати із запрошенням від Байдена взяти участь у Саміті демократій наприкінці року.
І наостанок: геополітичне відлуння подій в Афганістані не повинно відволікати Банкову від просування й захисту національних інтересів України. Візит до Вашингтону неочікувано отримав нові можливості. За умов твердості, стратегічного підходу і тверезих аргументів, безперечно не “на підвищених тонах”, український інтерес може отримати від Вашингтону (і не лише) те, за що боролися ще за попередників.
