Ця стаття — спроба системно та глибоко проаналізувати роль Єрмака у формуванні вертикалі влади, поставити питання про ефективність, підзвітність та інституційну сталість моделі, яка впливає на хід війни, темпи реформ та майбутню архітектуру відбудови.
Вступ
У центрі української державної влади утворилась унікальна та небезпечна ситуація. Фактичним координатором усіх ключових процесів — від оборони до зовнішньої політики, від судової системи до бюджетних потоків — став не Президент, не Уряд, не Верховна Рада, а голова Офісу Президента Андрій Єрмак. Його вплив вийшов далеко за межі формальної посади і перетворився на неформальну, але тотальну владу.
Узурпація кадрової політики
Формально Президент України здійснює кадрові призначення. Але де-факто в останні роки майже жодне призначення на ключову посаду — від міністра до заступника голови ОВА — не відбувається без погодження з Єрмаком. Йдеться не лише про політичний вплив, а про кастинг на сліпу лояльність. Якщо лояльних не вистачає — «вирощують» потрібних осіб із кола старих знайомих, родичів чи колишніх колег. Відбір базується не на професіоналізмі, а на покорі, що дозволяє формувати повністю контрольовану адміністративну вертикаль.
Це не лише нівелює професійність — це створює кланову модель, у якій кожна фігура залежна від неформального центру влади. Наслідки очевидні: професіонали йдуть у волонтерство, бо лише там можна щось реалізувати; у владі ж — відсутність суб’єктності та ініціативи. Паралельно зростає управлінська демотивація: керівники, які не мають повноважень, стають виконавцями волі Банкової, а не стратегами розвитку галузей.
Окрему увагу привертає ситуація з Києвом - відбулася поступова майже повна заміна голів районних адміністрацій столиці. Формально це компетенція Президента за поданням мера, але на практиці всі кандидатури проходили погодження в Офісі Президента. У результаті в керівництво районів потрапили переважно технічні особи, близькі до неформального кола Єрмака, або ж люди з нульовим досвідом в управлінні. Це спричинило дезорієнтацію на рівні міського менеджменту, розмивання відповідальності та створення ще однієї ланки ручного контролю за столицею.
Таким чином, кадрова політика перетворилася з інструменту стратегічного розвитку на засіб зміцнення адміністративного контролю Єрмака в усіх регіонах, зокрема — в серці країни.
Провал оборонної підготовки та втрати 2022 року
У 2019–2021 роках саме Єрмак курував переговори з Росією, зокрема у межах Нормандського формату. Він наполягав на реалізації формули Штайнмаєра, політиці "розведення" військ та зниженні темпів мілітаризації. Попри попередження західних партнерів про неминучість масштабного вторгнення, позиція Банкової залишалась незмінною: не дратувати Кремль, уникати мобілізації, не посилювати кордон. В результаті — країна залишилась практично неготовою до першого удару.
Україна зустріла війну з:
відсутністю належних фортифікацій на північному та східному напрямках, включаючи Київську та Сумську області;
бракованою комунікацією між силовими структурами, що призвела до хаосу в перші дні вторгнення;
відсутнім запасом дронів, протитанкових засобів, бронетехніки та елементів індивідуального захисту;
проваленими тендерами на постачання критичного обладнання в 2020–2021 роках через бездіяльність Уряду і саботаж з боку Міноборони, яке перебувало в ручному управлінні з ОП;
централізованими рішеннями, які приймались із запізненням або не приймались взагалі, бо будь-яка ініціатива повинна була проходити фільтрацію Єрмака.
Окремі факти демонструють масштабну недбалість: у жовтні 2021 року ГУР МО передав до Офісу Президента аналітичну доповідь з детальним прогнозом можливого вторгнення. Вона була проігнорована. Замість ухвалення негайних превентивних заходів, пріоритетом лишалися внутрішньополітичні інтриги та підготовка до імітацій дипломатичного процесу.
Усі ключові безпекові рішення концентрувались у руках президента та його найближчого оточення — насамперед Єрмака. Прогнозування, військова аналітика і стратегічне планування були витіснені піаром і кулуарними домовленостями, які не витримали перевірки реальністю.
У цій ситуації Єрмак виступив не як координатор мобілізації, а як головний гальмівник. В умовах, коли кожен тиждень був критично важливим для підготовки — система блокувалась. І ціна бездіяльності виявилася надто високою: тисячі втрат, захоплені населені пункти, зруйнована інфраструктура.
Агентство оборонних закупівель: рейдерство замість реформ
Агентство оборонних закупівель (АОЗ), створене як прозора і незалежна інституція, що мала змінити підхід до закупівель у Збройних Силах України, стало об'єктом цинічної боротьби за контроль. Показовим став кейс усунення з посади директорки Марини Безрукової — досвідченої фахівчині, яка реалізовувала принципи прозорості, публічної звітності та взаємодії з Наглядовою радою.
Попри те, що Наглядова рада в січні 2024 року ухвалила рішення продовжити її контракт, уже 24 січня міністр оборони Рустем Умєров, що діє в тісній зв’язці з Андрієм Єрмаком, ініціював очищення складу ради та почав службове розслідування проти Безрукової. Відбулось класичне кулуарне усунення фахового керівника — навіть без офіційного звільнення.
Наступного дня, 25 січня 2024 року, відбулася зміна реєстраційних даних: нотаріус Андрій Лігун, пов’язаний з ГО, наближеними до Єрмака, вніс до держреєстру нового керівника — Арсена Жумаділова. Це відбулось у позапроцедурний спосіб — без належного погодження, з використанням політичного тиску й адміністративного ресурсу.
Особливе занепокоєння викликає не лише процедура, а й сам кандидат: Жумаділов раніше керував державним підприємством «Медзакупівлі України», де зазнав критики через зриви поставок, сумнівні контракти та комунікаційну закритість. Його повернення до державної закупівельної системи — це сигнал про намір замінити прозорість і конкуренцію на ручне керування та контроль потоків.
Після цього в АОЗ було повністю переглянуто штатну структуру. За даними народної депутатки Вікторії Сюмар, нове керівництво АОЗ відмовило у наданні публічної інформації щодо оновленої організації. Це є прямим свідченням зневаги до інституційного контролю Верховної Ради. Директор державного підприємства, фактично підпорядкований міністру, який своєю чергою залежить від волі Єрмака, дозволяє собі ігнорувати офіційне звернення народної депутатки України.
Окрему увагу викликає склад нового підрозділу комунікацій: 23 особи — у порівнянні з 4 у попередній структурі. Іронія полягає в тому, що саме ці 4 позиції стали формальним приводом для публічного цькування попередньої директорки. Міністерство оборони тоді більше місяця затримувало затвердження штатного розпису. А після приходу Жумаділова 23 комунікаційники вже не вважаються проблемою. Бо це — «свої» кадри.
Більше того, виправдовуючись, Жумаділов публічно маніпулював, нібито новий відділ комунікацій включає міжнародну складову. Але раніше міжнародний напрямок займався зовсім іншим: переговорами з виробниками зброї, супроводом інспекцій, регіональним представництвом. І не мав жодного стосунку до піару. Така підміна функцій і термінів — це не реформа, а маскування посилення ручного впливу.
У підсумку, контроль над мільярдними оборонними бюджетами опинився в руках групи, що діє в інтересах утримання влади, а не в інтересах армії чи національної безпеки.
Централізована модель управління: системна неефективність під прикриттям
В умовах повномасштабної війни держава має бути максимально мобільною, прогнозованою та спроможною до швидкої адаптації. Замість цього в Україні функціонує модель, що імітує прийняття рішень, залишаючи реальні важелі управління в руках вузького кола осіб, зосередженого навколо голови ОП Андрія Єрмака.
Усі міністерства, агентства та державні установи фактично зведені до ролі технічних виконавців директив ОП. Парламент та уряд у цій моделі — декоративні структури, які легітимізують уже прийняті рішення. Професійна думка міністрів або фахових команд не має самостійної цінності без «візи» з Банкової.
У системі «ручного втручання» ініціативність вважається загрозою, а структурні зміни — ризиком для стабільності вертикалі. Як наслідок:
рішення приймаються кулуарно, без конкурсів, обговорень або незалежної оцінки;
реформи в системах охорони здоров’я, енергетики, управління держпідприємствами буксують або саботуються;
управлінці, які намагаються впровадити нестандартні рішення, маргіналізуються або публічно дискредитуються;
стратегічне планування замінене на піар-кампанії та звіти з фіктивними досягненнями.
Окремо варто згадати, як це проявляється на рівні конкретних секторів:
у медицині — скорочення мережі лікарень, зменшення видатків на охорону здоров’я, нав’язування концепції концентрації медичних послуг виключно у великих медичних закладах, що призводить до віддалення допомоги від значної частини населення, особливо в сільських районах, і до деградації первинної та районної ланки медицини;
в освіті — нав’язування ідеологічно зручних підручників, скорочення автономії вищих навчальних закладів, відсутність цілісної державної стратегії розвитку освітньої системи, яка б відповідала умовам воєнного часу та післявоєнного відновлення. Поточні ініціативи не кореспондуються з політиками у сфері науки, національної ідентичності, гуманітарної безпеки та цифровізації. В результаті освітня система деградує: немає єдиного вектора, підходи до змісту навчання суперечливі, а випускники не мають гарантій актуальності отриманих знань;
в інфраструктурі — незрозуміле пріоритизування проєктів із сумнівною вартістю та прозорістю (наприклад, мости і траси в тилових регіонах за мільярди при нестачі укриттів у школах, ремонт тротуарів і висадка квітів за 15 км від лінії фронту, реконструкція шкіл у прифронтових містах на сотні мільйонів гривень, які були розбомблені одразу після завершення ремонту; така політика вказує не лише на неефективність, а й на відверту зневагу до воєнних ризиків і стратегічного мислення).
Усе це формує керовану неефективність, у якій ніхто не несе відповідальності за системні провали. Ключовий фільтр — особиста лояльність до Офісу Президента. Внаслідок цього втрачається стратегічна гнучкість, вичерпується ресурс довіри суспільства, демотивується державна служба.
Це не просто дисфункція — це архітектурна помилка, яка від початку не передбачає автономності, професіоналізму чи довгострокового управління. У підсумку — система, яка мала стати інструментом опору і відновлення, дедалі більше схожа на апарат внутрішнього саботажу.
Зовнішня політика та міжнародна допомога: інструменти впливу, а не партнерства
Зовнішньополітична діяльність України в умовах війни мала б стати осердям стратегічного виживання. Саме через підтримку партнерів, координацію з міжнародними організаціями, гнучкість дипломатії та інституційну довіру можна було забезпечити стійкість тилу, армії та економіки. Натомість під контролем Єрмака зовнішня політика перетворилася на інструмент внутрішньої концентрації влади.
Не партнери — а «контактери». Замість професійних дипломатів і прозорих механізмів — «свої» менеджери з політичним мандатом і кулуарним доступом. Єрмак і його найближче оточення призначають людей, які не мають ні досвіду, ні повноважень представляти країну, але чудово виконують функцію фільтрації інформації та утримання контролю. Коли державу представляють не ті, хто здатен вести переговори, а ті, хто зручно мовчить — це не політика, а узурпація репутації.
Допомога заходить вибірково, реалізується фрагментовано через лояльні структури, звітується упереджено. Відсутня довіра до внутрішніх інституцій з боку партнерів — бо їх системно усувають від управління процесами. Це проявляється в зниженні рівня офіційної присутності, ускладненні співпраці з місіями ЄС, НАТО, ООН. Захід більше не впевнений, що Київ — це системний союзник. І це не вина Заходу. США зараз виносимо за дужки.
Особливе занепокоєння викликає просування проектів із високим політичним і корупційним ризиком, таких як:
ядерні ініціативи зі старими реаторами, що мають ознаки технологічної залежності від РФ або проросійських постачальників,
непрозорі проєкти в оборонному ВПК під приводом модернізації,
цифрова інфраструктура, що формується без незалежного аудиту, із загрозою монополізації критичних сервісів.
Усе це супроводжується агресивним піаром, який має переконати суспільство в успіхах, але не переконує партнерів у прозорості. У підсумку — ми втрачаємо не просто фінансування чи окремі проєкти. Ми втрачаємо довіру. Ми втрачаємо вікно можливостей на побудову довгострокових стратегічних союзів — тих, які мали б гарантувати нам не лише перемогу, а й мир після неї.
Висновки
Офіс Президента став інструментом, через який Президент та його найближче оточення мають необмежений вплив на всі гілки влади. Усі рішення національного масштабу приймаються закрито, часто з порушенням законодавства. Відсутність громадського контролю призводить до зловживань та використання влади в інтересах вузького кола осіб — тих самих 5–6 "потужних" менеджерів. У цьому контексті роль Єрмака вже давно перевищує роль Президента як формального глави держави.
Андрій Єрмак — не просто чиновник, а символ неконтрольованої концентрації влади. Його діяльність можна порівняти зі шкідливим програмним забезпеченням, яке, проникнувши в ядро системи, поступово перехоплює контроль над критичними процесами. Він створив мережу лояльних виконавців, стер сліди особистої відповідальності, зруйнував публічну логіку прийняття рішень і відокремив державу від її джерела легітимності — українського народу.
Під керівництвом Єрмака стратегічні ресурси — фінанси, оборона, міжнародні відносини — перебувають у руках непублічного, непрозорого кола. Така ситуація перетворює державну машину на заблокований механізм, який не відповідає ані на виклики війни, ані на потреби суспільства. Це вже не просто про неефективність — це про ерозію державності.
Концентрація повноважень навколо Офісу Президента стала не лише тимчасовою рисою кризового управління, а новою нормою. Це створює критичну вразливість: одна помилка в межах цієї закритої вертикалі може коштувати країні занадто дорого. Ми вже спостерігали наслідки цього під час підготовки до вторгнення 2022 року, в оборонних закупівлях і зовнішньополітичних прорахунках.
Модель влади, в якій ініціатива сприймається як загроза, а прозорість — як ризик, не може зберігати довіру громадян надовго. Вона відштовхує професіоналів, деморалізує публічну службу і консервує системну неефективність. У довгостроковій перспективі це загрожує вже не просто реформам — це загрожує самій здатності держави відновитися після війни.
Фігура Андрія Борисовича в ОПі — це не особистість, а втілення архітектурної помилки управління. Ця конструкція має бути переосмислена — як з точки зору політики, так і з точки зору безпеки. Суспільна дискусія, парламентський контроль, увага міжнародних партнерів — усе це є необхідними умовами для переходу до зрілої, підзвітної системи влади.
Україна потребує не лише перемоги на фронті, а й внутрішнього перезавантаження. Відновлення публічного змісту держави, реформа інститутів, відновлення розподілу повноважень та підзвітності — це фундамент для справжньої демократії. І це не про боротьбу з конкретними особами. Це про відповідальність перед українським народом. Саме на цьому рівні — рівні державності — має відбуватись осмислення майбутнього.
Виживання України та українського народу прямо залежить від дій керівництва держави. І якщо ці дії — свідомо чи несвідомо — виявляються помилковими, ціна за це вимірюється не в рейтингах чи політичних позиціях, а в життях людей. Як помилка пілотів на борту пасажирського літака веде до катастрофи для всіх пасажирів, так і хибне рішення в управлінні державою в умовах війни може мати фатальні наслідки для всієї країни. Саме тому управління має бути прозорим, відповідальним і підзвітним. Бо ставка зараз — життя цілої української нації!
