2021 рік дипломатії Зеленського точно запамʼятається. На жаль, не перемогами, як би їх не намагалися нарахувати на Банковій чи Михайлівській - десятками чи переможними пафосними відеороликами. На жаль, цей рік більше запамʼятається критичними стратегічними поразками та втратою міжнародної суб‘єктності. «Швидкість, креативність та результативність” як принципи дипломатії нової доби, про які під час наради послів у Гуті заявив президент України, нічого не варті без уваги до деталей та стратегічного бачення. Перемоги куються не лише черговими обіцянками, відосиками чи платформами, а й професійним аналізом ситуації, тенденцій, глибиною мислення та діями на випередження. Часто це нецікавий для зовнішньої аудиторії та рутинний процес, без шоу і постановочних вистав. Ще один тренд, який закріпився у 2021 - дипломатія Зеленського, стала по суті «вітринною», яка більше працює напоказ і зорієнтована для внутрішнього вжитку, аби сподобатися власному електорату.
Що не так?
1- Північний потік 2: Геополітичний енергетичний проект Кремля набув своєї фізичної форми і опинився за крок до запуску. Коли зварювалися останні шви - Банкова мовчала. Як би не намагався Зеленський перекинути всю відповідальність за цей зовнішньополітичний провал на попередників, цілком очевидним є те, що саме пасивність Банкової на енерготреку міжнародної політики дозволила лобістам Газпрому проштовхнути проект далі до рівня сертифікації. І мова йде не лише про провал Зеленського у встановленні сприятливої атмосфери довіри та діалогу з Урядом Ангели Меркель та брак контактів з новою американською адміністрацією на початку каденції Джозефа Байдена, а власне про цілісне ігнорування президентом України та його найближчим оточенням питань, пов’язаних з енергобезпекою держави. Як результат, на кінець року маємо проблеми з газовими, вугільними та електричними запасами, а відтак і високі ризики «зимового російського енергетичного реваншу» та повернення України у пастку енергозалежності від Росії.
2- Жодного НАТО в Україні: Саме від 2021 року тепер вестиметься відлік моменту, який став по суті переламним з точки зору перспектив інтеграції України в НАТО. Якщо раніше від Кремля йшлося більше про «ні»України в НАТО, то тепер - жодного Альянсу в Україні. Ця зміна є радикальною, адже вона одразу вказує на дві речі - загальну тенденцію зовнішньополітичного дискурсу з мінусом для України та, одночасно, фіксує програш Києва, який не відстояв завойований рубіж. Чого, зокрема, вартує згода Банкової на зниження рівня амбіцій щодо членства України в НАТО у підписаній новій Хартії про стратегічне партнерство Україна-США. Дається взнаки стратегічна недалекоглядність політики Банкової, яка з 2019 року довго розмірковувала над тим, що і без того чітко зафіксовано в Конституції держави. Якби ще у грудні 2019 Зеленський особисто вклався у свою участь в ювілейному саміті Альянсу в Лондоні, то й тенденція у 2021 році була б інша. Маємо дивну еволюцію позиції Банкової від «нам ПДЧ в принципі не треба, у нас є супер Програма розширених можливостей» - до «давайте ПДЧ ще вчора!». Вочевидь, йдеться про брак стратегічного мислення, нерозуміння процесів далі «чергового тижневого відосика» та схильність до короткозорих піар-перемог. Такі риси не стануть у пригоді у майбутньому та особливо після грудневих геополітичних ревізіоністських пропозицій Путіна до Заходу, оскільки тепер Україна витрачатиме сили не на намагання протиснутись у ледь «відкриті двері НАТО», а на те, аби ця шпаринка не закрилась на довгострокову перспективу. І у цьому питанні Зеленському треба брати повну відповідальність і перші ролі саме на себе, а не перекладати провину за невдачу на українських послів і ставити їм апріорі нереальні завдання на кшталт фіксації на саміті НАТО у Мадриді «чітку дату членства в Альянсі».
3- Стратегічне бачення мирного врегулювання на Донбасі шкутильгало на обидві ноги Банкової від перших днів президенства Зеленського. Але якщо у 2020 році після грудня 2019 року ще можна було сподіватися на диво, адже відбувся і бажаний Саміт Нормандської четвірки та зустріч з Путіним, і почався відлік “всеохоплюючого режиму припинення вогню”, то 2021 року розвіяв всі ілюзії на прогрес. На жаль, обіцяного миру на Донбасі так і немає. Процес звільнення заручників поставлений на паузу. Адекватної реакції влади на указ Путіна проти економічно-гуманітарну експансію на території ОРДЛО так і не відбулося. Те, що Росія відмовилася продовжити мандат Місії ОБСЄ на двох пунктах пропуску на кордоні “Гуково” та “Донецьк” - подія не другорядна. Вона першочергова і визначальна для перспектив врегулювання в цілому. Якщо раніше можна було вести розмови про розширення точок або засобів спостереження за тим хто і що переміщується через державний кордон поза контролем України, то віднині більш далекою стає вся перспектива повернення контролю над кордоном як таким. І це “заслуга” дипломатії Зеленського 2021 року, яка проігнорувала цю небезпеку, а Україна і світ опинилися “сліпими” на кордоні з РФ.
4- Стотисячне військо РФ на кордоні: Це, своєрідна, “чорна мітка” дипломатії Зеленського 2021 року, і наслідок втрати Києвом ініціативи на мінському і нормандському треках та дозволила “оселитися” у цьому процесі духу умиротворення з агресором. Скупчення російських військ на кордоні України і навесні, і восени стало відповіддю на непослідовність і слабкість протистояння агресії з боку України та колективного Заходу в цілому. Маємо бути відвертими і чесно визнати, що Київ сам підштовхнув партнерів до такої поведінки, коли з боку Заходу простягнули руку в надії на домовленості, а з боку Кремля висунули “список неможливих вимог”. У спробах “подивитися в очі Путіну” Банкова отримала логічний і цілком передбачуваний результат: розмови про Україну тепер відбуваються поза очі і без Києва. Виразний акцент на цій новій данності був поставлений телефонним дзвінком президента США Байдена президенту Зеленського через 2 дні після перемовин з Путіним і його попередніми обговорення з союзниками. Київ ставлять перед фактом.
5- «Вагнергейт»: Це символічна “вишенька на торті поразок” високої дипломатії Банкової, якою 2021 рік також і надовго запамʼятається. Інформація, оприлюднена незалежними розслідувачами та представниками української військової розвідки, щодо обставин зриву спеціальної операції із захоплення російських військових найманців та військових злочинців отримала величезний резонанс не тільки в Україні, але і за її межами. Ключові питання, які порушила ця тема: межі готовності Зеленського на жорсткі дії проти російського агресора та наявність в оточенні президента російських «кротів». Безперечно, відповіді на ці непрості запитання шукатиме і українське суспільство, і міжнародні партнери, оскільки, в першу чергу, йдеться про довіру до керівництва держави та його стійкості у кризові моменти.
Наприкінці року вже очевидно, що миротворча креативність, пошуки нових сюжетів та шоу-дипломатія Зеленського вже двічі за рік наблизили Україну до прірви повномасштабної руйнівної війни. Що хаотичне «полювання за очами» Путіна ані на крок не наблизило розмороження Нормандського формату. Що «теплі ванни», запопадливе оточення, зухвалість та хизування партнеронезалежністю не виводять Зеленського з рядів другорядних лідерів, яким можна зателефонувати за кілька днів.
2021 рік став для дипломатії Зеленського періодом жорстких випробувань та черговим шансом усвідомити помилковість обраних світоглядних підходів. У наступний рік Україна входить як об’єкт політики, на фоні величезних безпекових загроз, які вимагають не лише тісної координації з міжнародними партнерами, але і залізобетонної внутрішньополітичної єдності та консолідації.
