“Страх посилювався, якщо виявлялося, що вони не спроможні міркувати об’єктивно, що постійно охоплені негативними емоціями, найчастіше — тривогою”. (с) Б. Беттельгейм «Освічене серце»
Якось я писав пост про те, що мобілізація наразі це прояв механізму виживання держави. До того допису залишили десь три сотні коментарів і один із кумедних коментаторів сказав, що “вы успокоитесь только когда нас всех убьют”, маючи на увазі, що військові зрадіють тільки коли помруть ті, хто військовими не став. Це просто прекрасний приклад роботи захисного механізму, якби цього прикладу не було, то його треба було би вигадати.
Чому? Бо автор швиденько зробив із військових “поганих хлопців”, що бажають йому і таким як він зла. За що? Просто за те, що у військових теж є відчуття і їм теж ще хочеться ще пожити. Як так? Про це далі.
Цивільна людина, що чує новини про розгортання мобілізації - відчуває страх. Простий і нормальний людський страх перед війною. Для боротьби з ним вона задіює вроджені захисні механізми психіки (ЗМП). Наприклад моралізацію: державі плювати на права громадян яких вона насильно мобілізує і “у нас разом з повістками чомусь не розносять державні акти на землю (хоча б 12 соток + 2 гектари). тобто люди не захочуть захищати чиєсь майно”. (с)
Держава веде себе аморально, тож і я маю права не захищати її. Більш того, зверніть увагу на те, що захист життя своєї родини, коментатор підмінів захистом чийогось майна. Чому так? Тому що НЕ захищати чиєсь майно він має МОРАЛЬНЕ право.
“Не совсем понятно, почему автор текста считает, что его ценности ("держава понад усе") должны отстаивать все вокруг, включая тех, кто эти ценности не разделяет и, в случае выезда из страны, не является бенефициаром этого отстаивания”. (с) Це логічне продовження того самого наративу - абстракцією “принципів” підміняється факт того, що ми в стані боротьби за фізичне існування як людських істот. Бо мова не йде про принцип “держава под усе”, а право на життя понад усе і оскільки “обов'язок держави — захищати життя людини” я, як громадянин і платник податків хочу щоб держава захистила право на життя моїх рідних. Якщо для цього треба змусити ухилянта побігати від ТЦК, а потім по посадочках - така його доля, бо я хочу, щоб життя моєї родини захищав не лиге один я, а і держава.
“Если кто-то нашел себя только на войне, то это не значит, что все…” (с) А ось це обезцінення. Типу до фронта ми були дурні і нєспособні, нікому не нужні і ледве заробляли на мівіну, а тут раптово війна і ми отримуємо гроші (бойові) яких ніколи в житті не бачили, та ще й герої, а раніше дурачкі і лузери. Я навіть не буду казати, про те, що в мене у відділенні пара програмістів і крутий юрист, які жили цікавим і повним життям до 2022 року, бо мова не про них. Як ви можете бачити по проявах цих ЗМП, їх суть в тому, щоб дистанціювати людину, якій страшно від думки про те, що вона теж може опинитися під Роботиним від тих, хто вже там. Знецінити, чи лишити моральності, тим самим віддалити від нормальних людей, котрі є моральними по замовчуванню. Збільшуючи цю психологічну дистанцію людина менше страждає від страху. Бо з ним тепер не треба боротися. ЗМП надає моральну індульгенцію на покору цьому страху. Коли я, чи хтось інший, змушує знову звернути увагу на необхідність боротися із страхом, це викликає агресію. Не на ворога, котрий кожен день намагається вбити саме нашого коментатора, просто поки не дістає, а на того, хто з цим ворогом бореться.
Найпотужнішим проявом ЗМП, який є мимовільним союзником для ІПСО росіян, є підміна сенсу того, чим є ця війна. Людина має повне право не поїхати в центральну Африку битися за копальні, та капітал олігархів, або за політичний перерозподіл влади, або із поглядів релігії до якої не належить. Логічно. Проте ми на війні не за віру чи статки - кожен день українського солдата це недопущення концтаборів в Броварах, чи вивезення ваших дітей кудись на Урал. Так, визнавати це дуже страшно і люди пручаються цьому. Росіяни системно працюють над тим, щоб наша мобілізація провалилася. Простим прикладом того слугує факт, як спритно вони перекинули до нас слово “могилизация”, яке раніше було суто в їх інформаційному полі і стосувалося ЇХ мобілізації до ВС РФ. Їх задача посилювати страх, щоб описані ЗМП працювали все сильніше у все більшої кіль-ті людей, руйнуючи наші спроможності до захисту.
Іноді риторично, знову ж таки для знецінення, ті хто підміняють сенси виживання чимось іншим, питають - чого від нас хочуть військові? Часто додаючи що ми хочемо щоб вони розділили наші “страждання”. Та ні, якби хотіли, то просто перестали б робити свою роботу і цих прекрасних людей повезли б у російских автозаках вже на наступному тижні. Проте, в цьому контексті, чого ж хочуть військові? Простої поваги, яка виражається в приборкані страху. В житті військового і так страху багато, йому не хочеться ще й мати справу із страхом тих, хто залишився у мирному місці. Просто майте сміливість і волю тримати свої ЗМП при собі. Якщо людина перемогла страх перед війною, то вона заслуговує на те, щоб її позбавили ваших страхів. Це нормально боятися, але не нормально робити винним у своїх страхах тих, хто захищає від концтаборів ваших дітей.
«Більше всього сил дає перемога над страхом».
(с) В. Гюго
