Сьогодні трошки дозволю собі пробігтися по російській класиці. Росіяни ж так люблять повторювати, що їх російські письменники най-най, не пам’ятаю там «най» чого, але най буде.
Спочатку трошки пофілософствую. У 2014-му році, коли критична більшість мешканців Луганської та Донецької областей України під впливом російської пропаганди вирішили, що вони росіяни, що вони православні московського патріархату, що вони виключно російськомовні й їм злі бандерівці не дають насолоджуватися великим, могучим язиком та такою улюбленою російською класикою, я почала питати цих апологетів, які книжки російських класиків вони читали та можуть процитувати чи переповісти. Був упс. Такий великий конфузний упс. Це коли рот відкривається, пафосу повні штани, а сказати немає чого. У класичних творах, цей стан називають конфуз, повне фіаско.
Так ось, повне літературне фіаско потерпілі майже усі апологети російської мови. Ну, прізвища російських авторів зі шкільної програми у більшості звісно люди згадували, але з цитатами не задалося.
Було й багато цікавого, як, наприклад, «Бесы», это что-то про религию, про старуху, которую убили топором, написал писатель Раскольников, «Отцы и дети» написал русский писатель Чехов, «Мастер и Маргариту» Бунин или Булгаков, Бианки – это певица»…
Здебільшого люди називали з російських класиків прізвища Пушкін, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, але не знали повне імя класика, плутали твори, цитати, але при цьому горлали, що дихати не можуть без російської літератури, культури та язика.
Найцікавіше, це те, що росіяни теж не дуже обізнані у творчості «улюблених російських письменників». Звісно ж кричали, про велич їх літератури, але от так, щоб процитувати, навести приклади з літератури, назвати твори та авторів, то ні, зась.
А ось проукраїнська меншість Донбасу, навпаки була дуже обізнана не тільки у російській літературі, а й в українській, сучасній, зарубіжній. До речі, молодь на Луганщині в 2010-2014 роках читала не тільки сучасних зарубіжних авторів, а й сучасних українських.
То, чого згадала за класичні літературні твори. Бо мешканці Донбасу у їх проросійській критичній більшості нагадують стару бабцю, яка зненависно та розпачливо сидить над розбитим коритом. Бо те, що вони там просили у «цариці морської», тобто у росії, те, про що мріяли отримати за зраду Україні, усі оці їх «пожить по-русски» й «пожити пабагатому», виявилися розбитим, гнилим коритом з величезною дірою.
Донбас – це Донецький кам’яно-вугільний басейн, геологічний топонім, а ніяк не район, місто, край чи область. Все життя там залежало від того, чи працюють шахти. Це розуміли усі, але чомусь у 2014-му році одним махом знесли кріплення, яке тримало економіку, соціальну сферу Донбасу, й ось вже 10 років й де занепад краю. Як виявилося усі мрії донбасян стати «стовпною дворянкою» «золота рибка» виконала успішно.
А ми попереджали!
Ми, це проукраїнська меншість мешканців Донецької та Луганської області. Меншість, як це страшно звучить, на той час це була войовнича меншість, яка, як Кассандра, кричала від болю за рідний край й попереджувала про війну, знищення шахт, знищення людей. Долю Донбасу під російським «асвабаждением» ми спронозували ще у 2014 році.
На цей час з 150 працюючих на 2014 рік шахт, успішних шахт, підприємств з мільйонним видобутком вугілля, промисловою історією, соціальним багажем, знищено 97 відсотків. Разом з шахтами, вірніше з вугільною промисловістю знищено усю соціальну сферу. Завмер бізнес, бо немає кому та за що купляти. Відсутні ремонти лікарень, навчальних закладів, доріг, закрилися профілакторії, де безкоштовно лікувалися шахтарі.
Москвичів, як відомо, зіпсувало квартирне питання, а ось донбасян – вугільне.
Бо вугілля давало їм квартири, пільги на комуналку, гарну пенсію, соціальні виплати, та й саме безкоштовне вугілля. Як би не 2014 рік сюди б дійшла централізація й гроші за вугілля пішли б у місцеві бюджети, міста б почали розквітати, хоча, якщо чесно, усі міста, де гарно працювали шахти, мали досить сучасний вигляд, багато сучасних магазинів, салонів, послуг.
Шахтарі Донецької та Луганської області, особливо пенсіонери, єдині привілейовані громадяни України, які згідно Гірничого Закону України отримували 6 тонн вугілля на побутові потреби безкоштовно.
Пенсіонери-шахтарі були привілейовані не тільки в отриманні безкоштовного вугілля, а й у нарахуванні пенсій, бо їм нараховується 80% від середнього заробітка, а не 40, як усім іншим, тому на 2014 рік пенсія сучасного шахтаря було майже 15 тисяч гривень.
Більшість з цих людей були невдоволені життям в Україні й хотіли до росії, щоб пожити в срср й пабагатому. Те, що вони отримали, оце умовне розбите корито, це найкраща кара з усіх, які міг запропонувати всесвіт.
Більшість шахт закрито, води в ОРДЛО немає, бо водогін, який обіцяла побудувати росія так й не приніс омріяної води. В ОРДЛО понад 80% стовпів дерев’яні, з часі срср, їх не встигли поміняти до війни. Ось у нас по селах ніде не має дерев’яних, тільки залізобетонні, а кожні 3 місяці служби проходять біля усій лінії електропостачання та проводять обрізку дерев. В ОРДЛО вітер одразу робить блек-аут без обстрілів й потраплянь. Я не знаю того соціально-побутового чи промислового пласту, який би не знищила росія на Донбасі.
Але повернемося до отого побутового безкоштовного вугілля. За «укро-хунти» шахтарі Донбасу мали багато безкоштовного, це й побутове вугілля, й путівки, як у профільні місцеві профілакторії, яких на Донбасі було багато та оснащення яких викликало заздрість та подив у туристів. Безкоштовні путівки до санаторіїв Криму. Члени родини шахтаря мали теж пільги на санаторно-курортний відпочинок. Ось така вона «кровава укро-хунта». Зарплата, аванс, соціальні пільги, соціальний захист й усе таке «карательне».
Що зараз? Зараз «ригспублики», «народні» й вільні від хунти, відправляють вугілля й небагатьох працюючих шахт у Африку. А пенсіонери отримують сміття та штиб (вугільно-породний пил), який не горить у пічках та не гріє оселі. Ще, кажуть лугандонське вугілля поїде до Туреччини, але, я думаю, що це просто реклямка така. Отакої. «Народна» «ригспубліка» не дбає про свій донбасянський нарід, а про африканський.
Я думаю, що «ригспубліки» виконують вказівку росії й надають вугілля туди, де росія наймає нове гарматне м’ясо для війни.
Хоча, скільки там того вугілля. ОРДЛО помирає й не зрозуміло навіть його апологетам, де будуть його брати для виконання цих обіцянок, але зрештою, усім зрозуміло, що більше побутового вугілля пенсіонери ОРДЛО від «асвабадітільов» не побачать.
Ось вам й класика згодилася. Й про питання, яке зіпсувало донбасян, й про розбите корито та сумну “старушенцію”, яка хотіла усього та побільше, навіть володіти «золотою рибкою», а отримала безробіття, безхатьків, тисячі тонн сміття, знищення території та екології, знищення людей та заселення Донбасу деградантами з росії.
Що ж, якщо повернутися до мови класиків, то ситуацію для ОРДЛО можна теж описати однією відомою цитатою: «Аннушка уже разлила масло».
