Знайоме відчуття? Ви відкриваєте новини, бачите черговий збір на FPV-дрони, переказуєте свої кровні, а через хвилину натикаєтесь на тендер: місцева влада десь на третьому році повномасштабної війни вирішила, що місту терміново потрібен ремонт стадіону за 145 мільйонів. Або шкіряні барабани для «психологічного розвантаження» дітей в укриттях. Або нова бруківка.
І всередині все закипає. Перша думка: «Вони знущаються? Це гроші, які нам дає світ? Замість зброї — стадіони?!».
Це праведний гнів. Але щоб він бив точно в ціль, а не в порожнечу, давайте розберемося, хто за цей «бенкет під час чуми» платить, і де ховається справжня загроза.
Холодний душ: гроші Заходу не йдуть на ці «геніальні» закупівлі. Крапка.
Це найважливіше, що треба зрозуміти. Коли ЄС виділяє нам 50 мільярдів євро за програмою Ukraine Facility, це не мішок грошей з написом «На що хочете». Це фінансова система з жорсткими правилами.
І головне правило звучить так: ЦІ ГРОШІ ЗАБОРОНЕНО ВИТРАЧАТИ НА ВІЙНУ.
Жоден євро з цих пакетів допомоги не може піти на дрони, снаряди чи зарплати військовим. Це — умова угоди. Гроші партнерів ідуть на те, щоб держава не померла в тилу: на пенсії, зарплати лікарям та вчителям, на функціонування інфраструктури. Щоб було що і кому захищати.
Тож коли ви бачите тендер на меблі для школи, це не вибір «меблі АБО дрони». Це виконання тієї самої невійськової частини бюджету, яку фінансують партнери, щоб ми могли спрямувати свої власні податки на армію.
«Але ж яка різниця? — скажете ви. — Це все одно абсурдні витрати!». І матимете рацію.
Так хто ж винен? Вітаємо у світі місцевих «князьків»
Скандальні тендери — це майже завжди гроші з місцевих бюджетів. Це гроші, якими розпоряджаються мери та місцеві ради. І тут ми стикаємося з цинічною логікою: війна далеко, а вибори — близько. Бруківку можна побачити і помацати, вона приносить політичні дивіденди. Дрон на фронті — ні.
Prozorro в цій історії — не проблема. Це рентген, який підсвічує пухлини на тілі місцевого самоврядування.
Ми бачимо цей абсурд саме тому, що система прозора. І саме завдяки розголосу більшість таких тендерів скасовують. Це доказ того, що суспільний тиск працює. Але він працює постфактум, гасячи пожежі, які не мали б виникати в принципі.
Увага: справжня загроза тиха і непомітна
Та поки ми справедливо обурюємося через стадіони, у тиші київських кабінетів відбуваються значно небезпечніші речі. Наші західні партнери готові заплющити очі на окремі випадки місцевого ідіотизму. Але є одна річ, яку вони ніколи не пробачать, — це руйнування антикорупційної інфраструктури.
Згадайте нещодавню історію, коли Рада ухвалила закон, що підривав незалежність НАБУ та САП. Реакція G7 та ЄС була як удар струмом: «Жодних грошей, доки не повернете все назад». І наші політики миттєво дали задню.
Ось де проходить їхня «червона лінія». Не барабани. А спроби взяти під контроль ті органи, які мають розслідувати багатомільярдну корупцію. НАБУ для Заходу — це як система ППО для нас: гарантія, що їхні інвестиції в наше майбутнє не будуть вкрадені.
То що робити? Направте свій гнів правильно.
Ваша лють — це найцінніший ресурс. Не витрачайте її даремно.
Активуйте місцеву владу. Пишіть запити, вимагайте звітності, підіймайте галас щодо кожного сумнівного тендера у вашому місті. Змушуйте їх пам'ятати, що ви все бачите.
Але головне — захищайте НАБУ та інші антикорупційні органи як останній форпост. Слідкуйте за законами, що їх стосуються. Виходьте на мирні акції, якщо бачите загрозу їхній незалежності. Бо якщо впаде цей форпост, західна допомога зупиниться. І тоді нам вже буде абсолютно байдуже, відремонтували той стадіон чи ні. Тому що захищати його буде нікому і нічим.
