Валерій Пекар помітив, що в українському дискурсі все рідше стало звучати слово "перемога".
Пояснив це тим, що розуміння перемоги, як нищівної поразки, розпаду імперії чи принаймні виходу українських військ на кордони 1991, уже не є актуальним.
Він запропонував поміркувати, а якою ми бачимо "перемогу", яким бачимо наше бажане майбутнє у цій війні?
От я і вирішив трохи поміркувати.
Спочатку дві "ввідних".
1. У когось із великих стратегів (здається у сера Безіла Лиддел Гарта) знайшов думку, що будь-яка війна по її закінченню може сприйматися як переможна з боку обох воюючих сторін. Це є можливим в тому разі, якщо сторни ставили різні цілі у війні і кожна добилася своєї.
2. Водночас нобелівський лауреат Томас Шелінг писав, що сама лише перемога над супротивником на полях битв не є метою війни, бо це не спортивне змагання. Її завжди визначають, виходячи з цінностей (чи вдалося їх утвердити, або захистити).
Тому почнемо з питання: які цілі ми ставили перед собою, починаючи в 2014 році цю війну, які цінності готувалися виборювати?
(Мені закинуть: "Ми її не розпочинали, це все росія!"
Але ж якби ми не стали чинити опір, то і війни би не було.
Тобто починати чи ні гарячу фазу війни проти ворога ми вирішували самі).
.
Якою ж була наша мета в цій війні?
Почнемо з того, якою була кінцева мета "гарячої стадії" Революції гідності на Майдані. Якою була кінцева мета проголошеної після неї АТО.
1. Чи було нашою метою - збереження тієї країни, що існувала до 2014 року?
Ні. Бо то була країна, яка голосувала за Януковича, країна, яка була продовженням УРСР, яка тяжіла до росії, до спільного з росією історичного міфу, до тісного політичного і економічного співробітництва з колишньою метрополією.
З боку переможців Майдану війна на Сході не могла ставити перед собою такі цінності.
2. А отже метою нашої війни в 2014 році не було суто географічне збереження країни в існуючих кордонах за будь-яких умов.
Інакше ми би не дозволили росії захопити Крим практично без жодного пострілу з нашого боку. Інакше би наш політикум охоче погодився би на умови Мінських домовленостей - інкорпорацію так званих ДНР-ЛНР в тіло Української держави, без зміни політичного промосковського режиму в них.
Якби територіальна цілісність держави була для нас більшою цінністю ніж демократія, національна ідентичність і європейський вибір, то ми би пішли на виконання російських умов возз'єднання країни, навіть незважаючи на те, що це було дуже ризиковано.
3.Тож з упевненістю можна сказати: головною метою нашої війни було щось інше.
А саме - перетворення України із спадкоємиці колишньої радянської республіки на нове державне утворення -
мононаціональну унітарну, демократичну державу, орієнтовану на Захід. Щодо тих, хто до 2014 року цього не сприймав, передбачався силовий сценарій.
4. Чи були в нас шанси одним махом переформатувати на новий лад державу в кордонах усієї колишньої УРСР?
З огляду на сусідство росії і на слабкість нової влади, очевидно, ні.
Це могло би стати результатом прступових, "лагідних" змін у менталітеті, мандруванням шляхом, довжиною у кілька поколінь.
Чи розуміли це архітектори Революції гідності? Очевидно, ні.
Вікно можливостей для України було не вічним і чекати відстаючих їм було ніколи.
5.Платою за кавалерійський штурм у нову якість, став розрив між авангардом і ар'єргардом, який швидко перетворився в прірву. Втрата територій за таких обставин була неминучою.
Вважати це поразкою - значить вважати поразкою сам курс в Європу.
Отже, маємо сприйняти втрату територій, як плату за розрив із москвою, а не як поразку.
6.Виходячи з цих пріоритетів, погодимося, що повернення до кордонів 1991, 2013 чи навіть 2021 року не є для нас головною метою, а недосягнення цих цілей не є поразкою. Про "Велику" (за територією) Україну" на певний (можливо, досить тривалий) час доведеться забути і зосередитися на інших завданнях.
7. Що ж, у такому разі, можна вважати перемогою? Виходячи з історико- політичного дискурсу, сформульованого на Майдані, нею можна вважати збереження як головної цінності - суверенної, мононаціональної, унітарної, демократичної, європоорієнтованої держави в межах тих територій, які нам вистачить сил зберегти.
Навряд чи ми зможемо сьогодні сподіватися на більше. Тим паче, що з точки росії навіть такі наші цілі сприймаються як захмарні.
8.Утім за певних умов путін може змінити декларовані ним кретерії російської перемоги. Бо вже неодноразово змінював цілі війни. Тож може розцінити нашу мовчазну відмову від спроб повернути окуповані території нашою капітуляцією і, відповідно, своєю перемогою.
І хоча ми з цим не погодимося, але на тлі набагато гірших сценаріїв матимемо визнати це "бажаним майбутнім".
9.Як бути з виконанням інших вимог росії - відмовою від НАТО, погодження з нейтральним статусом, повернення прав російській мові тощо.
Якщо погодитися з цим, то виникає питання: а навіщо було в такому разі піднімати Майдан, якщо дві головні його вимоги - "подалі від москви" і "поближче до Європи" ми згодні відмести?
У цьому разі матимемо не попазку держави Україна, а поразку ідей Майдану. Чи всі погодяться на такий формат бажаного майбутнього?
10.Нарешті. Чи означає мир на умовах vin-vin, що з війною покінчено остатрчно?
Ні. Все залежатиме від того, чи зуміє Україна скористатися цим миром, аби стати економічно потужною і політично згуртованою, міцною державою, на терени якої керівники росії тричі подумають перед тим, як вторгнутися. Оце й буде кінцева, остаточна перемога.
11. Чи є можливим в майбутньому возз'єднання окупованих українських теренів в одній державі?
Я думаю, такі перспективи є.
Якщо Україна стане успішною економічно, дружньою до всіх своїх громадян незалежно від етнічного походження, релігійної конфесії, мови спілкування і пантеону героїв. Якщо вона стане інклюзивною, громадянською нацією, і якщо українці висловлять бажання мирно жити разом з тими, кого нині вважають зрадниками, то держава знову стане привабливою для наших колишніх співгромадян і возз'єднання стане можливим.
Процвітання, втім, є можливим і в іншому форматі - монокультурної одномовної, консервативної , з великим впливом ізоляціонізму і етнофілетизму держави. Для багатьох це буде бажаним.
Навіть якщо про окуповані терени в такому разі доведеться забути...
