Коли держава, що перебуває у стані екзистенційної війни, змінює правила громадянства — це має бути найбільш вивірена та захищена реформа. Особливо в країні, де топ-чиновники та фігуранти корупційних розслідувань мають феноменальну здатність розчинятися за кордоном за день до візиту НАБУ.
Проте мій аналіз останніх законодавчих ініціатив у поєднанні з масштабними піар-кампаніями еліт демонструє страшну картину. Влада не просто припустилася юридичної помилки. Вона свідомо створила архітектуру втечі, прикриваючи цей процес інформаційним шумом, маніпуляціями національним питанням та «живим щитом» із військових.
Множинне громадянство саме по собі не є злом. Для мільйонів українців у діаспорі це спосіб зберегти зв'язок із Батьківщиною. Але множинне громадянство для людини в Торонто і для чиновника, який розпоряджається мільярдами в Києві, — це принципово різні ризики.
Закон №4502-IX про множинне громадянство, ухвалений у червні 2025 року та запущений у січні 2026-го, створив безпрецедентну асиметрію. Законодавець чудово розумів загрози: у перехідних положеннях Кабміну прямо доручили розробити запобіжники для посадовців. У нормальній державі послідовність така: спочатку зводять стіни (запобіжники, перевірки, заборони на стратегічні посади), а потім відкривають двері. У нас зробили навпаки. Двері відчинили, а стіни будувати «передумали».
Для рядового клерка діє жорсткий Закон «Про державну службу»: маєш інший паспорт — на службу не допускаєшся.
Для політичної верхівки (міністри, керівництво ОП, депутати) таких прямих і безапеляційних заборон немає. Чим вища посада, тим більше розчиняється логіка державної безпеки.
Уряд навіть підготував законопроєкт №14230, який мав би закрити цю діру. Але 16 липня 2026 року його просто відкликали. Множинне громадянство залишилося, а бар'єр для верхівки — зник. Це свідомо сконструйований бекдор для втечі.
Піар як димова завіса для легалізації «запасних аеродромів»
Щоб зрозуміти весь цинізм ситуації, потрібно подивитися, що відбувалося в інформаційному полі паралельно зі збереженням цього бекдору.
Поки в кабінетах тихо ховали запобіжники проти іноземних паспортів у владі, вулиці та інфопростір заповнилися плакатами про єдність, благодійність та 10 000 військових певної національності в лавах ЗСУ.
Фігуранти гучних антикорупційних справ (як-от кейси навколо Офісу Президента) заздалегідь готують собі міжнародний захист. Чиновники відверто хизуються зв'язками з впливовими іноземними рабинами чи дипломатами, перетворюючи свою посаду на філію транснаціональної мережі.
Коли НАБУ знаходить елітну нерухомість чи незадекларовані авто, увімкнена PR-машина одразу кричить про «ксенофобію» та «переслідування меншин».
Вершиною цього лицемірства є суди, куди іноземні громадяни приходять брати підозрюваних топ-чиновників на поруки, розмовляючи виключно російською мовою. Фасадний україномовний патріотизм плакатів миттєво зникає, коли справа доходить до порятунку «своїх».
Для таких людей іноземний паспорт чи навіть просто стійкий зв'язок з іншою юрисдикцією (Ізраїль, Кіпр, Британія) — це не документ для подорожей. Це готова правова система захисту, яка перетворює українське кримінальне провадження на багаторічний міжнародний фарс із нульовим результатом.
Правова прірва між народом та елітою: народ гої, еліта богообрана.
Сьогодні звичайний український громадянин тотально, фізично і фінансово прив’язаний до своєї держави. Він платить податки, які йдуть на утримання апарату. Його бізнес щодня виживає під тиском перевірок. Він обмежений у пересуванні, його кордони закриті, він несе військовий обов’язок в окопах. Звичайний українець залишається сам на сам із наслідками державної політики.
Натомість людина, яка ці правила для нього створює, яка розпоряджається мільярдами і формує стратегію виживання нації, зберігає за собою юридично оформлений запасний вихід.
Ті, ким управляють, не мають права на помилку. Ті, хто управляє, мають право на інше громадянство, на захист іноземних адвокатів, на інформаційні кампанії та на комфортну екстрадиційну недоторканність.
Висновок
Хронологія подій не залишає місця для конспірології. Влада знала про ризики іноземних паспортів. Вона сама про них заявила. А потім сама ж відкликала законопроєкт, який мав ці ризики усунути. Цей бекдор писався не через недбалість. Він був створений для того, щоб державу Україна можна було використовувати як прибутковий комерційний проєкт, але на випадок візиту детективів НАБУ — мати гарантований вихід. Справжній бекдор — це коли закон нібито один для всіх, але у тих, хто його пише, ключі від запасних дверей лежать у кишені костюма, купленого за корупційні гроші, і надійно приховані за пафосними плакатами про любов до Батьківщини.
Нажаль, українці дозволили, щоб самі закони для них пишуть шахраї та потенційни злочинці-корупціонери аби залишити собі шлях для відступу, коли народ піде із вилами.
Думайте, поширюйте, коментуйте.
