Блаженніший Любомир Гузар: я б дуже хотів, щоб влада почала справді діяти в дусі Майдану

Блаженніший Любомир Гузар: я б дуже хотів, щоб влада почала справді діяти в дусі Майдану

Протягом останніх двох років наша країна живе у постійній напрузі, і серед тривожних новин та заплутаних політичних схем, серед безлічі гасел та криків як ніколи потрібен тверезий і мудрий голос. Тому багато українців уважно прислухаються до тихого голосу Блаженнішого ЛЮБОМИРА (Гузара), що відійшов від справ управління Українською Греко-Католицькою Церквою, проте залишається активним громадським лідером. Хоча він сам зазначає, що через проблеми з зором не має можливості детально слідкувати, та для багатьох саме його слова і коментарі часто дають краще розуміння того, що відбувається.

«Те, що діється в Україні, вже багато разів відбувалося в історії. Я мав нагоду читати, відчувати, бути свідком того, що відбувалося в світі, і я пристосовую те, що чую, до України. Мої колонки в “Українській Правді” стосуються дуже загальних справ. Наприклад, думки щодо того, яким має бути депутат – в Україні в 2015, чи в Німеччині 100 років тому, чи в Америці 200 років тому. Виявляється, в усі згадані епохи це служіння має певні однакові риси. Або ж якою має бути людина? Ці речі не зв’язані з часом і місцем», — каже Блаженніший. У розмові з РІСУ він поділився думками щодо ситуації в суспільстві і Церкві.

— Часто можна почути, що суспільство секуляризується, що авторитет Церкви падає. Проте водночас журнал «Новое время» назвав Вас моральним авторитетом України. У чому полягає і на чому має базуватися авторитет Церкви?

— У чому полягає авторитет Церкви? Мусимо, по-перше, визначити, що таке Церква. Для дуже багатьох людей Церква означає єрархію, єпископів або духовенство. Проте коли скажемо по-богословськи: Церква – це увесь Божий люд, то бачимо, що миряни набагато численніші, ніж єпископи чи священики. Однак так уже повелося, що коли люди – популярно, хоч і неправильно – вживають слово «Церква», то думають власне про голос єпископів і священиків.

Для багатьох людей те, що священик сказав на проповіді, означає, що так сказала Церква. В широкому значенні ми можемо сказати, що це так і є: священик передає науку Церкви. Та наука Церкви незмінна, завжди однакова, а те, як люди сприймають священнослужителів, не змінює науки Божої у її ширині і глибині.

Тут ідеться про інше.

Коли говоримо про авторитет Церкви, то маємо на увазі те, як Церква реагує на сучасні справи. Наприклад, сьогодні є велика проблема корупції в українському суспільстві. Чи учительський уряд Церкви, а передусім єпископи, висловилися щодо цього питання, чи засудили корупцію, чи звернулися увагу вірних, що це гріх? Тобто яка їхня позиція? Позиція, яку займає Церква, і є підставою для авторитету.

Проте є ще один елемент, про який не можна забувати, – поведінка священнослужителів. Якщо у наскрізь корумпованому суспільстві священики і єпископи у жодній формі не приймають хабарів, тоді люди бачать, що священнослужителі дотримуються того, що проповідують. Не дай, Боже, якщо трапиться священик або ще гірше єпископ, який би прийняв хабар. Це дуже нашкодило б Церкві.

Авторитет Церкви полягає в тому, що Вона навчає Божого Слова і сповняє його. Влада приймає закони, творить комісії, проводить різні заходи, щоб долати корупцію, але, на жаль, існує дуже багато доведених випадків корупції у владі на різних рівнях. Тож не дивно, що немає довіри – говорять про комісії, заходи, призначення та закони, а de facto корупційні практики не припиняються.

Авторитет Церкви (не лише Католицької) утверджується тоді, коли вона осуджує гріх, а корупція є гріхом, бо це крадіжка. Тому, для прикладу, якщо під час виборів душпастир (можливо, не на підставі прямого підкупу) не осуджує достатньо якісь погані практики, тоді авторитет учительського уряду Церкви підупадає.

— А в чому Ваш секрет? Чому Вас слухають?

— Треба пам’ятати таку річ: ніхто сам себе не робить моральним авторитетом – так когось називають люди. А це означає, що такій особі довіряють і вірять, що її слово засуджує лихо і зло. Така особа не боятиметься зробити зауваження навіть уряду, її вчинки відповідають тому, що вона проголошує. І люди бачать, що ця особа послідовно від усякого зла втікає, старається нічого подібного не робити.

Коли я ще був у Львові, затримки зарплат на різних підприємствах траплялися часто, і я, цитуючи Святе Письмо, звернув увагу, що навіть уряд не має права не виплачувати належної зарплати людям, бо тому хто працює, належить відповідна нагорода. Або більш мальовничий приклад: перед Різдвом я пригадав людям, що не треба винищувати наших лісів, вирубуючи ялинки, – можна взяти штучні. Настоятель собору святого Юра хотів купити гарну живу, але в результаті купив штучну. Я йому кажу: «Отче, тепер будете мати на кілька років». У будь-якому разі, люди побачили: я висловив побажання і парох це зробив.

Проте пам’ятайте, що ніхто себе не може задекларувати моральним авторитетом (усміхається) – то приходить від людей.

— На місцевих виборах деякі священики вирішили кандидувати. УГКЦ висловилася чітко. Владика Богдан (Дзюрах) доволі гостро заявив, що священик повинен вибрати — не може бути одночасно депутатом і душпастирем. Але раніше священики були в Сеймі, і це була гордість для УГКЦ. Зараз Церква не підтримує такої політичної активності своїх священнослужителів. Яка Ваша думка з цього приводу: чи могли б священики йти в політику?

— Політичні позиції є виборні, отже треба бути обраним. І завжди в такій ситуації одна частина виборців «виграє», а інша «програє». А священик повинен бути доступним для всіх однаково, щоб ніхто не міг сказати: «Я його не обирав». Священик передусім душпастир і має бути відкритий однаково для всіх.

Існують особливі обставини. Наприклад, о. Августин Волошин проводив акцію на Закарпатті в 1938 році. Були також інші священики, що проявляли пряму політичну активність, але у такий спосіб, що це їх не відділяло від громади. В історії маємо багато таких прикладів. Тоді священик ставав героєм, люди були раді з ним спілкуватися, він не ділив людей. Люди знали, що о. Волошин пішов у політику, щоб провадити встановлення української держави на Закарпатті. Проте, займаючись політикою чи визвольною боротьбою, священик занедбує душпастирські завдання. Напевно, мало хто йшов до отця Волошина до сповіді, хрестити дітей чи вінчати молодят – він не мав для цього часу.

Проте це були обставини особливі.

Сьогодні священик не повинен балотуватися, бо це означає ділити. Хто «за», той буде радіти, а хто «проти», той відкине священика як душпастиря, і він втратить з людьми духовний контакт. Тому Церква забороняє священикам балотуватися. Синод Єпископів це кілька разів пригадував священикам.

Звичайно ж, можуть бути виняткові ситуації, але тоді священик має просити окремий дозвіл від владики. Для прикладу візьмімо о. Миколу Сімкайла (пізніше єпископа). Будучи парохом в Івано-Франківську, він за благословенням і дозволом владик Дмитерка і Мудрого став депутатом міськради. Проте для такого винятку має бути дуже важлива причина, а не просто бажання священика йти в політику.

— Після Майдану ми часто чуємо про потребу змін. Хтось каже, що українці вже змінилися, хтось — навпаки, що нічого не змінилося, нам треба новий Майдан. Як Ви це відчуваєте? Досі непокарані винні у розстрілах, як з цим бути?

— Народ прокинувся і заманіфестував свою волю щось міняти — у цьому немає сумніву. Проте сподівання не здійснилися так, як це очікували. Можливо, очікування були надто великі, а може і справді є певна повільність зі сторони влади. Навіть ЄС та інші партнери України зазначають, що є багато розмов, але мало роботи. Приймають закони – навіть дуже добрі і потрібні, але не виконують їх. Кажуть, що недостатньо політичної волі. Думаю, закид, що робиться надто мало, певною мірою оправданий.

Тому створилося певне напруження, і я б дуже хотів, щоб влада на різних рівнях (адже в таких справах успіх залежить від багатьох людей) почала справді діяти в дусі Майдану. Майдан був великим позитивним кроком. Ми як жоден інший народ у світі масово показали нашу волю – сотні тисяч стояли на майданах в Києві та в інших містах. Проте зараз і провідники, і сам народ рухаються надто повільно. На Майдані багато хто задекларував бажання змін, але, повернувшись з нього, чи всі живуть тими змінами у своїх містах, містечках і селах?

— Все частіше говорять про третій Майдан, що людям треба виходити знову. Чи це вихід?

— Думаю, що всім треба працювати, а не балакати. Коли потрібно, то не треба мовчати, треба сказати відповідальним людям, що не так. Але ті, хто при владі, і ті, хто без влади, тобто громадянське суспільство, мають дуже щиро працювати. І кожна сторона може помилитись. Так, очікування людей можуть бути оправданими, але можуть бути і штучними, невиправданими. З іншого боку, коли влада обіцяє, а не виконує, то я не дивуюся, що народ протестує.

Я б не радо бачив те, що називають третім Майданом. Я б радше хотів бачити людей, що взялися до роботи на всіх рівнях. Зараз є нова система, хоча вона досить дивно звучить – децентралізація, але принцип дуже здоровий – передати місцевим людям відповідальність за їхнє життя. Цей принцип ще часто називають субсидіарністю. Але тут треба справді передати владу, зробити людей відповідальними. Щоб здійснювалося те, що має бути, щоб влада показала справжню політичну волю, справжнє практичне бажання. Коли всі візьмуться до роботи, то не потрібен буде третій Майдан.

— 1 листопада українці і поляки разом традиційно моляться на Личаківському цвинтарі на могилах українських і польських солдат, що боролися одне проти одного. Ви разом з кардиналом Мар’яном Яворським започаткували цю традицію, зробили перші кроки. Зараз через війну на Донбасі українці всередині країни поділені. Росіяни колись підуть, і як після цієї війни і крові зшивати країну?

— То треба застановлятися і думати. Не жити емоціями та гаслами, але здорово і спокійно оцінювати ситуацію. Треба діяти разом. Не завжди все вдається легко і відразу. Але треба щось робити. Не можна спати. Люди повинні трохи призадуматися, відчути свою відповідальність і робити те, що робити треба.

— І зможемо помиритися?

— Якщо будемо хотіти, то чому ні? Треба просто хотіти. Не завжди легко, часом дуже важко встановити згоду – навіть між двома людьми в подружжі. Є громади, і вони повинні застановитися: чи справді незгода і ворожнеча підуть їй на користь? Чи не було б правильніше для загального блага примиритися і співпрацювати, прощати і просити пробачення? Але цього треба хотіти.

Люди є дуже емоційні, і часто бракує провідників, які вели б людей до примирення. Можливо, Церква повинна відіграти більш активну роль. Молитва примирення на Личаківському цвинтарі – це церковна ініціатива, духовенство там відіграло гарну роль, як і Український католицький університет і громади. Це стало прикладом, і свідомі люди потягнулися, бо відчули, що це добре і треба щось спільно робити. Тому та ініціатива отримала громадську підтримку.

— У недавньому коментарі один із речників УПЦ виступив з опосередкованим звинуваченням проти УГКЦ, що ті, мовляв, багато говорять про війну, а УПЦ більше про мир. Чи може бути мир будь-якою ціною? Без справедливості?

— Розмова про мир дуже гарно звучить. Ми, може, й багато говоримо про війну, але стараємося встановити мир. Московська патріархія, натомість, гарно говорить про мир, але чи засуджує дії свого уряду, який є агресором? Говорити можна багато, але остаточно значення мають дії. Ми говоримо, що йде війна, що це не громадянський конфлікт, а справді війна, хоч і не задекларована. Ми заохочуємо волонтерів і підтримуємо армію. Чому? Щоб війни не було. Ми не заперечуємо фактів.