Все вигоріло, але вона як ні в чому не бувало відновлюється й продовжує працювати. Поряд пара знищених вогнем цивільних автівок - тепер це лише іржаве залізо. Через зруйноване накриття капає дощ. Біля почорнілих стін магазинчику височіє купа будівельних матеріалів.
В цьому вся суть - котрий рік поспіль в цій м'ясорубці отримати удар, вижити, піднятись, піти далі. І немає гарантій, що не отримаєш удар знову. Безсонні ночі через постійні прольоти шахедів дають про себе знати - кидає то в сум від побаченого, то в романтизацію війни, то накриває якийсь незрозумілий стан, як наче живеш на автопілоті. Час від часу в цей стан вривається біль від новин.
В Харківському шпиталі з ноги бійця дістали протитанковий снаряд, який дивом не вибухнув. Шмат заліза з вибухівкою, від стегна до коліна, стирчав у нозі всю дорогу під час евакуації, діставали його лікарі в присутності саперів - і попри унікальну ситуацію і жахливий вигляд ноги у хлопця навіть цілі судини, і скорочуються м'язи. Всі сподіваються, що він буде ходити.Напевно, російському пропагандисту можна вірити - він цитує українського військовополоненого, що росіяни на фронт привозять вантажівку людей, а українці - вантажівку фпв-дронів. І росіянин від цього не в захваті. Я ж сподіваюсь, що тенденції, коли російське м'ясо перемелюється дронами, а наші хлопці збільшують шанси залишатися живими - незворотні. Країна, яка породила совок і так і не вилізла з нього, а сьогодні відбудовує пам'ятники Сталіну - це не про розвиток. Це про стагнацію.
Чому є підтверждження ниття росіян загалом: вони хочуть інтернет, а ми хочемо жити. Вони хочуть за кордон - а ми хочемо жити. Вони хочуть на море - а ми хочемо жити. Тому вони з вантажівками "людей" - а ми вже прийняли сувору реальність, і йдемо далі.
