9 червня 68 року загинув п'ятий і останній римський імператор з династії, заснованої Августом. Народжений як Луцій Доміцій Агенобарб, він згодом отримав ще кілька прізвищ, найвідомішим з яких стало Нерон. І хоча Луцій його просто успадкував від названого батька (а першим імператором з прізвищем Нерон взагалі був пасинок Августа Тиберій) саме під цим прізвищем він і ввійшов до історії. Перетворивши його врешті-решт на синонім жорстокої тиранії. Та навіть на «число звіра» - про що сам, вочевидь, і не здогадувався.
Про життя цього дивакуватого імператора ми знаємо здебільшого зі слів його недоброзичливців. Втім, навіть визнавали, що Луцій від початку влади особливо й не прагнув. Та й загалом цікавився не так державними справами, як визнанням своїх творчих талантів та мистецької майстерності.
Володарем його, по суті, зробила мати – Юлія Агриппіна Молодша, між іншим, сестра Калігули. Ось вона владою просто марила. Принаймні з того часу, як брат дав їй відчути її смак. Калігула, щоправда, невдовзі звинуватив Агриппіну в замаху на своє життя й відправив у заслання. Проте сам невдовзі був вбитий преторіанцями, які проголосили імператором куди адекватнішого за нього дядька Клавдія.
Новий володар виявився талановитим адміністратором і полководцем, проте «підкаблучником». Спочатку ним крутила, як хотіла, дружина Валерія Мессаліна. Коли ж, не без участі Агриппіни, її звинуватили у змові та стратили, Клавдій одружився на самій Агриппіні. І дозволив себе вмовити спочатку видати за її сина, Луція, свою доньку Клавдію Октавію, а потім всиновити Луція та призначити спадкоємцем – в обхід рідного сина, Британніка.
Це рішення виявилося для Клавдія фатальним. За чутками, дружина прискорила його смерть, додавши отруту до улюбленої страви чоловіка, білих грибів. Подейкували, що якійсь провидці попереджали імператрицю – якщо син стане володарем, вона загине. Та Агриппіна нібито відповіла – «хай вбиває, тільки би правив».
Перші роки правління Нерона, втім, виявилися напрочуд спокійними. Його радником у державних справах став колишній вихователь, філософ Сенека. І саме за його рекомендаціями новий володар зблизився з сенатом та погодився звільнити з посад чиновників, які викликали незадоволення з боку знаті.
Іділію, однак, порушувала невгамовна Агриппіна. Яка не просто вважала себе справжньою володаркою, а й постійно втручалася в особисте життя сина. Який її просто зненавидів. Кілька разів він намагався позбавитися Агриппіни, зімітувавши нещасний випадок. І врешті-решт просто наказав її вбити.
Сенаторам, за порадою Сенеки, він пояснив, що мати готувала заколот. І ті лише зітхнули з полегшенням. Після цього Нерон вирішив керувати державою сам. Зменшив податки, карав хабарників, піклувався про забезпечення пересічних римлян хлібом, влаштовував грандіозні видовища, але наполягав, щоб гладіаторські бої минали без убивств. Популярність Нерона сягнула нечуваних висот – підданим здавалося, що вони нарешті дочекалися «ідеального» володаря.
Але ці «медові роки» завершилися із грандіозною пожежею, що ледь не знищила Рим. Дехто з тих, хто опинився без даху над головою, як водиться, звинувачував владу в байдужості – мовляв, в той час, як столиця палала, Нерон у своєму маєтку за півсотні кілометрів від столиці грав на кіфарі. Але це було неправдою, бо імператор прибув до міста майже одразу, власним коштом створив рятувальні команди та відкрив свої палаци для постражалих, яким не було де жити.
Відбудовувати столицю Нерон наказав з врахуванням вимог протипожежної безпеки. Щоправда, роботи вимагали коштів. Довелося збільшувати податки, і це викликало невдоволення у провінціях. Коли ж на місці спалених будинків імператор почав зводити свій новий палац, Римом поповзли нові чутки. Анекдот про гру на кіфарі перетворилася на розповідь, що Нерон влаштував пожежу сам – чи то для того, щоб розчистити місце для будівлі, чи то для натхнення для поеми про загибель Трої.
Імператор і справді вважав себе видатним артистом. Писав вірші – непогані за відгуками не останнього римського поета Марціал. А також декламував і грав на сцені. При цьому до репетицій Нерон ставився дуже прискіпливо і щиро переживав, чи оцінить його таланти публіка. Підлабузники, звісно, володаря лише хвалили, але потім розповідали, що їх просто змушували вислуховувати імператора, а невдоволених нібито страчували.
Показово однак, що майбутній імператор (а за часів Нерона – сенатор) Флавій Веспасіан, вижив. Хоча заснув просто під час виступу імператора. Втім, саме його і називають першим замовником «чорної легенди» про Нерона, на тлі якого правління самого Веспасіана мало виглядати «золотою добою»
Сам Нерон у пожежі Рима звинуватив недоброзичливців імператора та християн, до яких у столиці й без того ставилися з підозрою. Почалися розправи. Не дивно, що християни в свою чергу оголосили втіленням зла вже самого імператора, який в їхніх очах перетворився на Антихриста.
Втім, карали не тільки і не стільки християн. Із куди більшою підозрою принцепс ставився до власного оточення. І якщо попередники намагалися обмежити вплив сенату, то Нерона цікавила лише його особиста безпека. Сенаторів він підозрював у намірах його вбити. Коли ж ті влаштували справжню змову, Нерон і справді почав страчувати усіх, хто потрапляв під руку.
Змушений був укоротити собі віку навіть Сенека. Веспасіана відправили придушувати повстання в Юдеї. А сам імператор вирушив до Греції, щоб взяти участь в Олімпійських іграх і «дарувати свободу» містам Еллади. Підлабузники і там «не підкачали». Нерона оголосили переможцем 1808 (!) разів – цей «олімпійський рекорд» вже навряд чи вдастся перевершити.
Повернувшись до Рима, Нерон ледь не весь час проводив у пиятиках. Легіонери, обурені поведінкою принцепса, підняли проти нього повстання. Проте боротися із заколотниками було нікому, на їхній бік перейшли навіть преторіанці.
Покинутий усіма, Нерон утік зі столиці та врешті-решт наказав своєму колишньому рабу заколоти його мечем. Перед смертю імператор нібито декламував «Енеїду». Або ж – за іншою поширеною версією - вигукнув: «Який великий артист гине!»
