Народу, який вбивають кожен день. Поки два у%обка кайфують біля теплого моря та співають русакам свої пісеньки – людям в Сумах прямо в хату прилітають КАБи. За добу у Києві 18 разів лунає повітряна тривога. А два є8лана ржуть і асоціюють “свободу” з рускімізиком - саме те, що потрібно фсб. Якраз цей нарратив активно педалюється у рашн-пропагандою: мовляв, в Україні мовний геноцид, людей примушують говорити мовою, карають за “рускіізик”. І що говорити українцям мовою окупанта – це буцімто “свобода”.
Якщо когось і треба позбавляти громадянства України – так саме тих, хто свідомо паплюжить мову країни свого громадянства. Видати їм “паспорт негромадянина” – і нехай гаварят на чому хочуть.
Саме велика кількість отаких ідейних “рускаізичних” у Києві, Харкові, Одесі, Маруіполі - були однією з причин, чому ВВХ вирішив все ж захопити Україну та почати повномасштабне вторгнення.
Обісрати мову власного народу Потап і Настя навряд чи наважилися б в Україні – тому роблять це “на приколі” поза межами країни.
Загалом в Україні у середній 2026 року склалася доволі дивна ситуація навколо мовного питання.
На початку повномасштабного вторгнення усі раптом стали радикально-україномовними. Це було якраз нормально, і усі це відчували.
Здавалося б – це кінець усім дискусіям “про мову”, все усім зрозуміло.
Але на п’ятий рік вторгнення виявилося, що ніфіга не всім. І рускійізик знов підіймає голову, його носії відчувають, що “вже можна”.
Все ще занадто багато людей вперто ігнорують мову своєї країни і говорять мовою країни чужої, ворожої, агресивної. Мовою країни, яка щиро хоче нас винищити як націю – і робить усе можливо, щоб з мапи Світу зникла і держава Україна, і українська мова, разом з українською культурою.
Мені фізично боляче чути на вулицях Києва каzаПську мову, особливо від дітей чи молодих людей – це означає, що рускіймір нікуди не дівся з Україні. Він живий, просто причаївся і чекає на час, коли можна буде повернутися і вимагати “другої офіційної мови”. Скільки не вбивай цих українців – вони все одно тягнуться до вбивці. І дітей своїх навчають. Стокгольмський синдром.
Особисто я виступав би за “жорстку” українізацію. Як це зробили свого часу країни Балтії: рузькомовних не обслуговували в магазинах, підкреслено “не розуміли”, не приймали заяв чи звернень “незрозумілою мовою” і так інше. Спочатку це викликало шалений спротив та обурення у рузькомірцев, але вже у середньостроковій перспективі це принесло надзвичайно корисні результати: разом з поганською мовою Латвія, Литва та Естонія позбавилися рашн-менталітету. І завдяки цьому вони тепер входять до складу ЄС і НАТО.
А в Україні лише говорять про це – але продовжують говорити московською говіркою, слухати сосіську музику, дивитися сосійське кіно. Що автоматично “підтягує” моральні “цінності” запорєбріка – хоча більшість так званих “російськомвоних українців” цього навіть не усвідомлює.
Тобто я прихильно того підходу, що цей пластир краще зірвати одразу, одним різким рухом. Прирівняти публічне вживання російської мови до виправдання збройної агресії. Написи російською мовою вважати диверсією. За знущання над українською призначати 100 годин громадських робіт у військовому шпиталі.
Але як можна розраховувати на будь-яку українізацію в Україні, якщо навіть найвище політичне керівництво України спілкується між собою московською говіркою – як тільки сходять з трибуни і вимикаються мікрофони. Це ми чуємо на “плівках НАБУ”: навіть галичанка щебече по телефону мовою толстоєвськава.
Злість та огида переповнювала мене, коли я дивився це бидло-рашн відео Потапа та Насті про “свободу”. Гидко, що у них той самий паспорт з тризубом, що й у мене. І вже ж обидва наче дорослі: 39 та 45 років.
Але якщо ти скотина та манкурт – то це назавжди, і це вже не лікується.
Так, у мене палає. Тварюки.
