Коли ви зневажаєте водіїв автівок по номерним знакам… АН… ВВ… АХ… АР…
То ви зневажаєте себе.
Бо ви ж не там.
І вони не там.
Але ж вони мають бути там.
Але ви - ні.
Але вони - мають.
Але - не ви.
За це ви зневажаєте і їх… і себе.
Буває, що це стосується й мови.
Інколи, коли ви не на фронті реальному, то варто знайти собі інший фронт.
І він теж буде реальний.
Але ж більш комфортний.
І більш безпечний.
З мовою все набагато складніше ніж з номерними знаками.
Але іноді - майже так само.
Іноді ти просто можеш відчувати себе набагато краще, бо ти чув рідну мову з дитинства і все твоє оточення завжди нею розмовляло.
І тому ти можеш вважати, що ти - кращий.
Це той фронт, на якому легко перемогти, не прикладаючи зусиль.
Бо ти - як всі.
Як на рідних номерах.
Вони в тебе є апріорі.
І це, власне, круто й правильно… але ж…
А ще можна сперечатися зі штучним інтелектом.
Висміювати його за відсутність громадянської позиції чи низький рівень соціальної відповідальності.
Нейромережа є ідеальним супротивником.
Можна й самоствердитися.
І лайків одержати.
І в тренді бути одночасно.
Бо це все дуже легко.
І дуже круто.
Постібатися з нейромережі.
З усіх отих недолугих.
І тих, що понаїхали.
Треба тільки не забути підписатися на тг-канал, де завчасно сповіщають про роздачу повісток.
Ой, сорян, про таке ж в пабліку писати не заведено…
P.S. Цей рік навчив мене не розрізняти людей за номерами автівок.
Чи мовою спілкування.
Чи ставленням до політиків або партій.
І навіть не за критерієм «там» - «тут».
Ти - або єб@шиш на Перемогу… або даєш моральні настанови.
Перше - трохи важче.
Друге - набагато красивіше.
Але ж зараз той час - коли всім потрібно просто єб@шити.
Всім. Разом. Єб@шити.
