"Час негідників" - Ігор Гулик

"Час негідників" - Ігор Гулик

Коли два роки тому "просвітлені" адепти Зе! розповідали всьому світові, а, перш за все, собі про "електоральну революцію", то ніхто не зауважив однієї деталі. Кожна революція фактично здіймає з дна шумовиння і намул. І лише у випадку притомного політичного керівництва, цю гидь можна стримувати, принаймні пробувати осідлати. Але ж "слуги" і їхній лідер навіть не намагалися видавати зі себе притомних, навпаки, - на їхню думку (якщо, звісно, така існує у природі), важливо було максимально ідентифікувати себе з інфантильним, неперебірливим і лінивим виборцем, мімікрувати під колір шумовиння, стати для обивателя "своїми хлопцями".

Електоральним ядром "зеленого виборця" реально став антимайдан, - збіговисько негідників, звезене "регіоналами" у Маріїнський парк столиці, охоче до дармових харчів, алкоголю і російської попси. Програвши, ці особи зачаїлися до пори до часу, і свій криворізький хлопець став для них реальним втіленням реваншу. Тим паче, що новий господар Банкової й не приховував своєї прихильності до ексрегіоналів, потихеньку, а відтак, – відверто, - залучав їх до влади, даючи можливості і ресурс відігратися за Революцію Гідності.

Тож корінь проблеми – не у популізмі неосвічених, випадкових людей, що потрапили у настроєвий мейнстрім більшості, а у ментальних розбіжностях антагоністів – самодостатніх, патріотично налаштованих громадян, із загостреним почуттям справедливості, гідності і байдужої, "какайразнічной" маси обивателів, для якої гідність – поняття незрозуміле, розмите і чуже. Зрештою, як і державницький інтерес, – чи можна чекати, що ним перейматиметься легковірна, із гіпертрофованим патерналістським інтересом особа, якій винні всі довкола? Окрім, звісно, кумира. Адже, як зауважив колись британський журналіст Нік Кент, "ми живемо в епоху безвір'я: будь-яка "зірка" нині - своєрідний сурогат Бога, яким всі намагаються хоч ненадовго заповнити духовну порожнечу".

І не слід дивуватися, що поведінкові, ментальні риси негідників, які, так би мовити, "заходять" на внутрішньополітичному полі, гарант, відповідальний за міжнародний курс держави, переносить на увесь світ. Тому й останнім часом бачимо феєрверк скандалів, несумісних з дипломатичними стандартами і зовсім непридатних для стосунків між доброзичливими партнерами.

Некоректні, щоб не сказати, недоречні запитання до Байдена "чому ми досі не в НАТО?" цілком корелюються з обивательським невдоволенням витратами на війну з Росією чи ціною докторської ковбаси. Підлітковий шантаж з "китайським вектором" виглядає карикатурно. Гучні волання про зраду США і Німеччини у справі "Північного потоку 2" доволі сумлінно маскують фактичну відсутність національної стратегії у цьому питанні і яловість української дипломатії. Не можна ж звинувачувати чужих лідерів у тому, з чим навіть не прагнув впоратися ти сам. Якщо країна, точніше, її керівництво, робить усе для того, аби власноруч зруйнувати енергетичний (та що там енергетичний, - політичний!) суверенітет, то чи варто очікувати, що ним перейматиметься хтось збоку? Якщо Байден і мав певні надії на свого, наразі телефонного співрозмовника у Києві, то, мабуть, Анґела Меркель, побесідувавши із Зеленським віч-на-віч, відтак розповіла американському президентові, що йому доведеться терпіти безпомічне белькотіння невігласа, який гонорово упевнив себе, що він найхитріший у світі…

Узагалі треба мати неймовірний "талант", щоб за якихось два роки побити горшки з ледь не усім світом. Минулотижневий грузинський сором для українців тепер, мабуть, стане аналогом "іспанського сорому", позаяк у медійному просторі "хітом сезону" стали залаштункові подробиці цієї "історичної поїздки" "найвидатнішого лідера".

Не варто дивуватися. Все укладається у "таємний", з точки зору "лідера" і його кліки, але насправді – очевидний план. Ретельно руйнуючи інституційність держави всередині (тепер на черзі Верховний суд, який відмовився легітимізувати "укази" Зе!), виставляючи Україну на посміховисько перед світовою спільнотою і особливо – союзниками з антимосковської коаліції, Зеленський фактично втілює марення Януковича з повернення України в орбіту Москви. Він танцює на пеньках "вічно легітимного", вважаючи, що суспільство цього разу, розуміючи ціну Майданів, проковтне його витівки.

Але ні. Час негідників мине і ми побачимо це зовсім швидко. Перші "чорні лебеді" вже кружляють над Банковою. І вони, - не із заморських виріїв, а свої, рідні…