Японські діти співають гимн Києва. Європейські лідери хором кажуть «Героям слава!». В Києві зносять боввана Ватутіна та перейменовують останні недорозчакловані вулиці.
Це прям мрія.
Але боляче через те, що багато з цього могло б бути втілено без сотень тисяч загиблих та понівечених.
Чи не могли європейці помітити Україну раніше? Чи так важко було побачити її не через російську оптику? Чи так важко було повірити в те, що ми є?
І чи так важко було українським можновладцям зрештою перестати орієнтуватися на те, що подумає довбана совкова бабка в мохеровому береті? Чому треба було півжиття воювати, щоб прибрати з мапи міста вулицю героїв в сраку граного Сталінграду та сперечатися з людьми класу «патогенна грибкова флора» про повагу до їх уявлень, сформованих журналом «Рабочий и колхозница»?
А ти, величний український народе, що ще десять років тому пускав до парламенту комуністів, а ще п‘ять — до місцевих рад Шарія?
Багато з того, що ми зараз робимо — чудово.
Не чудово те, що в низці випадків ми роками грали Муму, ходячи вулицями 19-го партз‘їзду та слухаючи колишніх та діючих комуняк та колаборантів.
І досі подеколи слухаємо, бо гарно співають.
Якби раніше не втратили так багато часу, зараз не довелось би віддавати так багато крові.
