"ЧИ ШКОДА МЕНІ ПЕНСІОНЕРІВ?" - Антін Мухарський

"ЧИ ШКОДА МЕНІ ПЕНСІОНЕРІВ?" - Антін Мухарський

Тут, значить, періодично в коментарях чи дописах вискакують слова "фсьоплохо" і коли я відповідаю щось на кшталт - "людина сам коваль свого щастя. Мало платять? Змініть роботу! Задовбали політики і чвари? Почніть цікавитися мистецтвом і читати книжки. Погано із здоров'ям? Припиніть жерти гівно і почніть робити зарядку!"
"Так страшно" , "Так нєпонятно", "Так трудно" - звучать у відповідь стандартні відмазки лінивих, слабодухих створінь що замість боротьби обирають одвічне рабське скиглення та нарікання.
"Життя - це постійна боротьба. Долання власних страхів, немічі, ліні розчаруаань. Щодня. Щохвилини. Інакше не буває!" - кажу я і тут майже завжди прилітає:
"А ви подумалі о пєнсіонєрах?"
"Я вже сам майже пенсіонер)))"
"Тю, а сколько вам?"
"52"
"Нікогда би нє подумал(ла)"
Так от, зараз розкажу чесно, що я думаю про пенсіонерів в нашій країні!
Чи шкода мені їх? Поки що шкода, але не всіх.
Поясню: мені дійсно дуже шкода тих, хто свого часу довірився СРСР і втратив все, що накопичував копійка до копійки усе життя. А потім повільно жебрав і вмирав з голоду й холоду у 90-ті, коли ми від соціальної уравниловки увійшли в епоху дикого капіталізму та первісного накопиченя капіталу (зараз їх в живих майже не лишилось).
Саме тоді активно вступало у життя наше покоління, що в більшості своїй зробило висновок "в пенсійному питанні на державу покладатися не можна".
За 2 місяці я матиму 35 років безперевного трудового стажу. Від січня 1986-го працював різнорабочим (перший запис у трудовій книзі) потім вчився в театральному, потім армія, потім театр ім. Лесі Українки. З 2000 року ФОП з виробництва телепродукції, що на пікових формах заробляв до 250 000 грн на місяць у 2004-2008 роках, коли курс долара був близько 5 грн.
Днями я попросив пенсійного юриста обчислити мою потенційну пенсію.
"Тисячі три з половиною максимум" - відповів він мені.
"Я так і думав)))" - відповів я аніскілечки не здивовано.
В СРСР не було жебраків, бо всі були жебраками. Від 1991-го у кожного з нас був шанс: або тікати з СРСР, або залишитись в ньому. Ті з мого покоління, хто обрали втікати - зараз почуваються більш менш стабільно, бо зрозуміли що в житті і забезпеченні власного добробуту можна покладатися виключно на себе! Мало заробляєш - шукай нову роботу, розвивайся, думай, ризикуй....про це я вже писав.
Але є й такі що обрали СРСР. Вони й досі чекають якихось подачок, сподівається що хтось прийде і вкрутить лампочку в під"їзді, пофарбує стіни, дасть знижку ну хоч на щось... І скиглять, скиглять, скиглять.
Так от: таких пенсіонерів мені не буде шкода. Жалість - не конструктивна емоція. Маніпулятивна. За свій вік я бачив купу прикладів як людина що била на жалість першою всаджує ножа в спину свого благодійника.
Ну а оскільки нині в в країні на 16 000 000 працюючих приходиться близько 12 000 000 пенсіонерів то шансів на гідну пенсію від держави моє покоління не має жодних. А я й не нарікаю. Бо не маю жалю до себе. Все життя пашу що той кінь, ба більше - роблю це із задоволенням! Бо якщо ви витратили все життя на неулюблену роботу, щоб отримати жалюгідну пенсію - ви просрали власне життя з чим я вас і вітаю!!!
Ви цілком заслужили на це х...йве життя!!
Може держава у нас і не дуже...але країна у нас чудова і дійсно - повна можливостей! Працюйте, Креативте, Ризикуйте, Живіть до 120 років.
ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ТІЛЬКИ ВІД ВАС ОСОБИСТО!!! Тільки інфантили, слабаки і невдахи покладаються на зовнішні сили. СИЛЬНІ - ТІЛЬКИ НА СЕБЕ!
Тому всім сильним - цьом)))
Всім слабодухим і лінивим - одвічного скиглення! А да....і нє забудьтє включіть тєлєвізор, гдє вам расскажут как всьо в странє х...йово)))

Антін Мухарський

Loading...