18 квітня 2026 року в Києві відбулася подія, яка вимагає повної відмови від бюрократичних евфемізмів. Це був не масовий розстріл у стані афекту. Це класичний, заздалегідь спланований терористичний акт у столиці воюючої держави. Вбивця чітко ідентифікований: Дмитро Васильович Васильченков, 1968 року народження, уродженець Москви, військовий пенсіонер. Озброївшись напівавтоматичним карабіном KelTec SUB-2000, він холоднокровно ліквідував шістьох осіб та захопив заручників у супермаркеті.
Служба безпеки України постфактум кваліфікувала це як теракт. Але вимовити це слово над тілами вбитих киян — це не контррозвідка. Це офіційна розписка в інституційній дисфункції та повному краху системи випереджувальної безпеки.
Терористичний акт Васильченкова оголив фундаментальну прірву між системою тотального контролю ворога і деградацією української моделі національної безпеки. На території РФ будь-який українець за замовчуванням стає об'єктом жорсткого оперативного контролю ФСБ: на нього заводиться відповідна папка, фільтруються комунікації, перевіряються контакти. Це системна, інституційна параноя, яка не залишає простору для неконтрольованої активності.
В Україні ж спецслужба свідомо проігнорувала суб'єкта, чий бекграунд є хрестоматійним профілем диверсанта. Васильченков не був «сірою мишею». Він був ходячою матрицею екзистенційних загроз. Уродженець Москви з радянським форматом мислення. Специфічний силовий досвід у спецпризначенцях — тобто навички людини, професійно навченої вбивати, діяти в стресі, зачищати приміщення та вести вогонь на ураження. Кримінальне минуле, що вказує на повну відсутність соціальних гальм. На такого суб'єкта в Департаменті контррозвідки мала б лежати найтовстіша папка з грифом максимального пріоритету. Його мали б вести цілодобово. Натомість система його просто «не бачила».
Окремим маркером, який мав би діяти як сигнальна ракета для спецслужб, була його відкрита, маніфестаційна українофобія. Васильченков не був латентним «ватником», що тихо ностальгує за минулим на кухні. Його антиукраїнська позиція мала агресивний, ідеологічно заряджений характер. Він свідомо генерував та транслював ненависть до української державності, ідентичності та нації як такої. У країні, де правоохоронна система здатна інкримінувати злочин за публікацію в соціальних мережах, багаторічне і показове толерування суб’єкта з відверто ворожою, антидержавною ідеологією є не просто сліпотою. Це свідома інституційна згода на формування всередині суспільства радикальних осередків, готових до фізичного знищення громадян України.
Абсурдність цієї сліпоти досягає межі на фінансовому рівні. У державі, де збудована тотальна архітектура фінмоніторингу, де банківська система миттєво блокує рахунки волонтерів чи легального бізнесу за найменші нетипові транзакції, Васильченков систематично донатив збройним силам РФ. Виявити фінансування ворога в епоху цифрового сліду — це базова автоматизована задача. Не помітити транзакції на рахунки російської армії неможливо технологічно; це означає лише одне — ці алгоритми виявлення свідомо не застосовувалися.
Саме тому дії терориста не мають ознак спонтанного зриву маргінала-одинака. Знищення власної квартири шляхом підпалу перед виходом, тактика пересування, послідовне захоплення заручників — це почерк спланованої операції, яка, безсумнівно, мала пряме погодження з Москви. Російським спецслужбам був потрібен резонансний акт терору для дестабілізації столиці, і вони успішно активували свого законсервованого агента. Він отримав санкцію і безперешкодно реалізував силовий сценарій, маючи абсолютну гарантію невтручання з боку українських спецслужб на етапі підготовки.
Сліпота СБУ щодо московського спецназівця — це наслідок свідомої деформації цілепокладання. Замість виявлення реальних загроз, ресурс відомства монополізований для обслуговування політичних замовлень. Система працює як швейцарський годинник, коли треба ідентифікувати підлітка-тінейджера з Telegram-каналу, притиснути дрібного блогера чи організувати синхронні обшуки та переслідування українських патріотів, військовослужбовців або волонтерів. Для розправ над незгодними миттєво знаходяться оперативники, групи захоплення та камери для запису принизливих публічних вибачень. Це зручно, абсолютно безпечно і гарантує кар'єрне просування.
Але коли треба працювати з підготовленими, ідейними ворогами з бойовим досвідом, доступом до зброї та зв'язками у РФ — силова машина завмирає. Робота з криміналізованою агентурою та «ждунами» несе реальні фізичні ризики, тому СБУ уникає контакту з цим середовищем до моменту кривавої розв'язки. Відсутність превентивного досьє на терориста з таким бекграундом — це не кадровий недогляд. Це доказ того, що система безпеки відмовилася від принципу дзеркальної жорсткості щодо реального ворога. Доки спецслужби не запровадять безжальний, тотальний профайлінг та оперативний контроль за кожним носієм російського бекграунду на території України, державний апарат залишатиметься не машиною захисту, а статистом на місці злочину.
Захист українця сьогодні — це не питання абстрактного гуманізму, це базова умова фізичного виживання нації та функціонування держави. Українець несе на собі весь екзистенційний тягар цієї війни: він воює, він фінансує армію, він утримує гігантський бюрократичний і силовий апарат, він щодня ризикує життям під ракетними ударами. У цих умовах держава не має жодного морального права вимагати від громадянина тотальної самовіддачі, водночас залишаючи його беззбройним і беззахисним перед обличчям підготовленого ворога в глибокому тилу. Фізична безпека лояльного, законослухняного громадянина повинна бути абсолютною цінністю, навколо якої вибудовується вся архітектура силових відомств. Якщо система не здатна гарантувати захист тим, хто утримує цю державу, і паралельно блокує їхнє законне право на збройний самозахист, вона розриває базовий суспільний договір.
Доки СБУ витрачає тисячі оперативних годин на зачистку інформаційного простору від критиків і переслідування патріотів, реальні вбивці отримують погодження з РФ, беруть легальну зброю і розстрілюють киян. Якщо спецслужба негайно не припинить імітацію бурхливої діяльності і не повернеться до своєї єдиної легітимної функції — жорсткого превентивного знищення ворожої агентури, — вона остаточно закріпить за собою статус органу державної некрологістики, який здатен лише приїжджати після пострілів, щоб окреслити крейдою тіла українців.
