Ми звикли мислити категоріями комфортних юридичних визначень, які нам пропонує сучасна міжнародна архітектура безпеки. Воєнні злочини, злочини проти людяності, депортація, непропорційне застосування сили — ці слова лунають з усіх трибун, формуючи зручну ілюзію того, що світ розуміє суть нашої війни. Але за цією термінологічною ширмою ховається велика імітація. А коли ми намагаємося пояснити світу жахи, які відбуваються на нашій землі, ми найчастіше апелюємо до терміна «геноцид». Це зрозуміло: Буча, Ізюм, стертий з лиця землі Маріуполь, катівні та масові поховання — усе це беззаперечні акти фізичного винищення. Проте, розглядаючи дії ворога ізольовано, як набір розрізнених трагедій чи порушень конвенцій, ми втрачаємо фокус із головного. Ми вперто намагаємося втиснути екзистенційну війну на знищення у стерильні рамки західної юридичної бюрократії. Обмежуючи себе концепцією виключно біологічного геноциду, ми ризикуємо не побачити всього масштабу загрози. Ми сфокусуємося на наслідках, але втратимо з поля зору першопричину.
В Україні відбувається значно ширше, системніше і підступніше явище, інструментарієм якого біологічне знищення є лише однією зі складових. Ми уникаємо слова, яке здатне назвати кінцеву мету агресора її справжнім іменем. Це поняття — націоцид. Щоб зрозуміти, як ми опинилися в цій концептуальній пастці і чому світ сьогодні такий сліпий, варто подивитися на витоки. Коли у 1944 році польсько-єврейський юрист Рафаель Лемкін створював концепцію «геноциду», він закладав у неї набагато глибший зміст, аніж просто масові вбивства. Для Лемкіна це був чіткий двофазний процес: спочатку йде руйнування національної моделі пригнобленої групи, а потім — нав’язування ідентичності гнобителя. Це була історія про знищення нації як суб’єкта, про стирання її політичної, культурної та соціальної матриці.
Проте вже у 1948 році, під час ухвалення Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду, великі держави — і насамперед Радянський Союз — кастрували це поняття. З політичних мотивів та через страх відповідальності за власні злочини, з визначення прибрали знищення політичне, культурне та інституційне. Усе звели виключно до фізичної та біологічної ліквідації. Світ отримав зручний, але вузький інструмент, який залишив наймасштабніші злочини проти державності у «сліпій зоні» міжнародного права.
Термін «націоцид» виник як інтелектуальна відповідь на цю фатальну прогалину. Він не скасовує факту геноциду, він фіксує складнішу закономірність. Біологічний геноцид у його сучасному розумінні — це вбивство людей як фізичних одиниць. Націоцид — це вбивство нації як політичного, соціального та культурного організму. Можна фізично знищити сотні тисяч людей, і це буде жахливим злочином. Але якщо паралельно не знищити їхню мову, їхню пам'ять і їхню державу, нація з часом відновиться. Росія це чудово розуміє. Тому її мета — не просто зменшити кількість українців. Її мета — зробити так, щоб концепція «Україна» перестала існувати в принципі.
Те, що робить Росія, — це комплексна операція з ліквідації нашої суб'єктності, яка монолітно розгортається на трьох ключових рівнях.
Це і біологічний геноцид вимагає фізичної смерті. Але для знищення нації ворогу необов'язково вбивати всіх до одного — достатньо розірвати зв'язок людей з їхньою землею та ідентичністю. Депортація сотень тисяч українських дітей до Росії, примусова паспортизація, мілітаризація освіти на окупованих територіях — усе це не вбиває дитину фізично. За конвенціями ООН це важко підтягнути під класичне розуміння масових вбивств. Але це методично вбиває українця всередині цієї дитини. Паралельно ворог масово завозить на окуповані території лояльне населення з глибинок РФ. Територія залишається, люди на ній фізично є, але української нації там більше немає. Це чистий націоцид — свідома державна інженерія з перетворення українського простору на російський.
Це і стирання культурної та історичної матриці.
Нація — це не просто сукупність людей із паспортами, це спільний наратив. Ворог методично спалює українські книжки, руйнує музеї, переписує підручники історії та нищить пам'ятки. Вони роблять це з такою ж завзятістю, з якою обстрілюють військові позиції. Чому? Бо біологічне життя людини триває кілька десятків років, а колективна пам'ять — століття. Вбиваючи пам'ять, забороняючи мову та нав'язуючи свій культурний код, агресор досягає мети без застосування газових камер. Він розчиняє спільноту, перетворюючи її на покірну біомасу без коріння, яку легко абсорбувати в імперію.
Це і інституційна ліквідація. Саме тут криється відповідь на питання, чому ворог так затято нищить нашу медичну інфраструктуру, енергетику, школи та підприємства. Це не просто тактика терору чи спроба заморозити цивільних. Це цілеспрямований демонтаж спроможності держави підтримувати життя. Націоцид передбачає знищення інституцій, які роблять населення суспільством. Ворог намагається довести Україну до стану «failed state» (держави, що не відбулася), змусити активну частину суспільства виїхати через неможливість лікувати дітей, здобувати освіту чи вести бізнес. Без лікарень, без економіки держава деградує, перетворюючись на територію хаосу. І це знову ж таки — вбивство нації без прямого фізичного розстрілу кожного громадянина.
Ми вже проходили цей сценарій. Він не є винаходом Путіна. Якщо поглянути на часи Андрусівського договору 1667 року чи на подальші століття імперського панування, мета Москви завжди полягала в одному — розшматувати, розділити суб'єктність, знищити еліти та повернути Україну в роль безправного буфера. Націоцид — це сучасна реінкарнація багатовікової стратегії. Їм не потрібна просто українська земля як фізичний ресурс. Їм потрібна ліквідація нашої здатності приймати власні рішення, ліквідація нас як політичної нації.
Чому ж цей термін досі не став основою нашого внутрішнього та зовнішнього дискурсу? Відповідь криється у нашому юридичному прагматизмі, який часто межує з концептуальною слабкістю. Українська дипломатія та правова думка бояться вийти за межі нав'язаних правил гри. Ми тримаємося за Римський статут, боїмося розмити позиції в Гаазі і переконані, що використання неформалізованого в ООН терміна нам зашкодить.
Ми витрачаємо колосальні ресурси, доводячи наявність «умислу на фізичне знищення» в кожному окремому ударі по амбулаторії, замість того, щоб показати світу загальну картину системного державного демонтажу. Світ, який ми намагаємося переконати, готовий постфактум реагувати на гори трупів, висловлюючи глибоке занепокоєння, але він не має жодних інструментів для реакції на повзуче, системне стирання державності.
Обмежуючи себе "біологічним" терміном «геноцид», ми заганяємо себе в пастку. Міжнародні юристи можуть роками сперечатися, чи був удар по черговій лікарні умисним актом геноциду, чи просто «непропорційним застосуванням сили». Це шлях у нікуди, бо він розбиває єдину картину на тисячі ізольованих епізодів. А поняття "націоцид" збирає цей пазл докупи. Він показує, що катівня в Херсоні, викрадена дитина з Маріуполя, зруйнована лікарня на Харківщині та спалений музей Сковороди — це не розрізнені трагедії. Це єдина, монолітна стратегія.
Час припиняти цю імітацію і починати називати речі своїми іменами. Введення поняття «націоцид» у наш лексикон — це не вправа з філології. Це повернення собі концептуальної влади. Це усвідомлення того, що ворог б'є по самій матриці нашого існування. Тільки прийнявши цю оптику, відмовившись від ілюзій і назвавши хворобу її справжнім іменем, ми зможемо вибудувати адекватну систему захисту.
Бо неможливо перемогти у війні за виживання, якщо ти навіть боїшся вимовити вголос, що саме намагаються знищити.
Що це змінить для українців та держави?
Якщо ми пройдемо цей шлях і узаконимо націоцид, зміни вийдуть далеко за межі юридичних формулювань. Це докорінно змінить архітектуру нашого виживання та розвитку.
1. Медицина, освіта та демографія стануть об'єктами національної безпеки.
Сьогодні лікарня, школа чи програма повернення біженців — це парафія «соціальної сфери», де постійно не вистачає грошей. Але якщо держава офіційно визнає, що мета ворога — інституційний націоцид, то медична інфраструктура перестає бути просто надавачем послуг. Вона стає лінією оборони. Збереження здатності лікувати, навчати і народжувати перетворюється на пріоритет національної безпеки. Це змінює принципи фінансування, захисту та управління цими галузями.
2. Зміна парадигми відбудови.
Процес післявоєнної відбудови отримає новий сенс. Відновлення лікарні в деокупованому місті більше не буде розглядатися просто як «будівельний проєкт» чи «покращення соціальних умов». Це стане юридичним і політичним актом подолання наслідків націоциду. Це дасть нам зовсім інші аргументи в розмовах із міжнародними донорами. Ми проситимемо гроші не на «реконструкцію стін», а на відновлення інституційної життєздатності нації, яку намагалися стерти з лиця землі.
3. Вихід із ролі пасивної жертви.
Поки ми апелюємо виключно до чужих, написаних у минулому столітті конвенцій, ми залишаємося в ролі жертви, яка просить світ про співчуття. Легалізація націоциду робить нас суб'єктом. Ми кажемо світу: ваші інструменти більше не працюють, ворог еволюціонував, і ми пропонуємо нову правову рамку, щоб його зупинити і покарати. Ми починаємо диктувати правила гри в міжнародному правовому полі.
4. Чесність перед собою.
Зрештою, це змінить суспільний договір усередині країни. Суспільство отримає чесну відповідь на те, що відбувається. Називати речі своїми іменами — означає мобілізувати свідомість. Коли кожен українець, від урядовця до лікаря і військового, розумітиме, що проти нас застосовується системний націоцид, зникнуть ілюзії про можливі «компроміси посередині». Бо не буває компромісів із тими, чия законодавчо визначена мета — зробити так, щоб тебе не існувало.
Введення націоциду в українське законодавство — це була би доросла відповідь держави на загрозу тотального знищення. Це концептуальний фундамент, на якому ми маємо збудувати не лише трибунал для ворога, але й стратегію нашого власного виживання на десятиліття вперед.
Думайте, пошируйте, коментуйте.
Фотографія Маріуполю з дрону 3 квітня 2022 / Фото: PAVEL KLIMOV/REUTERS
