Знаєте, я полюбляю вивчати історію. І аналізуючи поведінку Путіна щодо початку війни в Україні, в мене виникло відчуття дежавю. Десь вже таке було. Маю на увазі Кримську війну 1853-56 років.
Вся ця історія розпочалась ще 1820 коли міністр закордонних справ Російскої імперіі Іван Каподистрія, який був етнічним греком, запропонував офіцеру грецького походження Олександру Іпсіланті стати на чолі організації Філікі Етерія. Це було таємне товариство, яке мало боротись за незалежність Греції від Османської імперіі, а штаб-квартира організації була розташована в Одесі з практичною ціллю - бути поближче до кордону з Османською імперією. І саме це дозволяло членам вести підривну діяльність та провокувати заворушення в Греції та дунайських князівствах Османської імперіі. Спочатку члени організації запропонували Каподистрія очолити їх організацію, але він відмовився, так як не міг міністр закордонних справ очолювати організацію, яку вважали причетною до грецьких заворушень. А замість себе запропонував Іпсіланті. І ось цей новий ватажок вивів заворушення на новий рівень - йому вдалось спровокувати справжнє повстання в Двнайських князівствах. І хоч це повстання було не дуже вдалим і туркам вдалось його придушити, але воно спровокувало еффект доміно. Повстання спалахнуло в різних регіонах Греції і одразу перетворилось на визвольну війну за незалежність Греції.
Довгий час Греція боролась сама, а західні краіни не хотіли втручатись так як бачили там російський слід. Може й греки хотіли незалежності, але в Росії плани були зовсім інші - знищити Османську імперію і захопити нові території разом зі Стамбулом. Тому ситуацію треба було вирішувати. І в 1827 в Лондоні трьома країнами Францією Великобританією і Росією була підписана конвенція, яка вимагала від Турціі припинити військові дії і надати Греції статус автономії. Султан, який отримав декілька перемог відмовився виконувати вимоги, після чого флот коаліції знищив флот султана в Наваринській битві. Паралельно з цим Росія розпочала сухопутну операцію, в результат якої отримала ряд перемог і таким чином змусила Османську імперію сісти за стіл переговорів, щоб примусити їх виконувати положення конвенції. А також частково відмовитись від територій, які були захоплені під час цієї операції.
І хоча вдалось досягнути офіційних цілей конвенції, але Росія не досягла бажаного. Адже насправді їх не хвилювала доля Греції. Греки були лише зручним інструментом для досягнення імперських амбіцій.
Головною ж ціллю Росії був Стамбул. Вони тоді принципово його називали по-візантійськи - Константинополь. Саме в цій принциповості полягала перша, можна сказати сакральна причина чого росіяни так хотіли ним володіти. Саме візантійський Константинополь був центром зародження православної церкви і саме звідти православ’я попало в Київську Русь. Ну а родина Романових, яка себе вважала спадкоємцями Русі, хотіла заволодіти цим містом. Недарма Петро, перший цар з династії Романових, перейменував Московію на Росію
Окрім того, існувала також і геополітична причина. Володіння Стамбулом автоматично значило контроль над Босфорською протокою. І цей контроль з однієї сторони обмежував доступ британських і французьких військових кораблів в Чорне море, що дозволяло усунути загрозу з боку сильних держав і давало можливість безроздільно володіти морем. А з іншої сторони Росія отримувала вільний доступ в Середземне море.
Однак, реалізації цих планів Росії заважали Великобританія. Ця країна також розуміла стратегічну важливість Босфору. І їм було вигідне існування Османської імперії як інструмент противаги імперським планам Росії, що могли загрожувати інтересам Великобританії в Середземному морі та на Близькому Сході.
Саму ж Османську імперію російський цар вважав слабким супротивником. І був впевнений, що зможе швидко її перемогти, якщо їм не будуть допомагати інші краіни.
Тому нова війна між Росією і Османською імперією було лише питанням часу. Не вистачала лише зручного моменту. Цей зручний момент з’явився, коли Наполеон 3 здійснив державний переворот і в грудні 1852 об’явив себе імператором. Бонапартів в Європі і так не любили, а через цей інцидент антипатія зросла ще більше.
Саме цей інцидент був першим дзвіночком для Росії, що Великобританія навряд чи стане заключати союз з племінником Наполеон Банапарта, який до того ж марить славою свого дядька.
Прямою ж причиною початку війни став інцидент навколо Палестини, який тоді контролювала Османська імперія. Наполеон 3 вимагав віддати право контролю над християнськими святинями в Палестині католицькій церкві. Росії це не сподобалось і вона вимагала, щоб турки дотримувались договору, в якому контроль мав бути в руках православної церкви. Деякий час султан намагався маневрувати, щоб задовольнити і тих, і інших, однак ситуація тільки накалялась. І дійшло до того, що французи відправили війсковий корабель, погрожуючи застосуванням сили, а росіяни почали погрожувати вторгненням розмістивши війська на кордоні.
Паралельно з цим Микола 1 почав проводити бесіди з англійським послом, намагаючись переконати того, що в нього немає намірів завойовувати нові території. Він лише хоче захистити інтереси християн в Османській імперіі. І йому навіть здавалось що він зумів переконати посла. А саме головне, що британці не стануть об’єднуватись з французами, щоб допомогти туркам.
Після чого в Стамбул відправили князя Меньшикова, де одною з вимог була те, що всі християни Османській імперії мали перебувати під захистом Росії. Англійський посол в Стамбулі запропонував султану частково визнати вимоги, окрім протекції над християнами. Саме ці і стало приводом для Росії щоб ввести свої війська на територію Османської імперіі.
Розуміючи неминучість своєї поразки, султан все ж таки погодився прийняти умови царя. Однак той одразу ж висунув нові, паралельно з тим продовжуючи свою експансію вглиб Османської імперії.
Великобританії і Франції звичайно ж не подобалась ця ситуація, але спочатку вони намагались вирішити питання дипломатичним шляхом. І тому вони намагались створити договір, який би влаштовував обидві сторони, однак умови та формулювання не влаштовували ні царя, ні султана.
І звичайно ж за цей час Росія не припиняла військові дії. Останньою краплею для західних країн стала Сінопська битва, коли російська ескадра знищила турецький флот в порту міста Сіноп. Саме тоді Росії був висунутий англо-французький ультиматум. Звичайно цей ультиматум був проігнорований і дві найпотужніші краіни в світі оголосили Росії війну, яка згодом закінчилась поразкою Росії.
Микола 1 не дожив до кінця війни, а його місце зайняв його син Олександр 2. І саме йому довелось розгрібати плачевні наслідки цієї безглуздої війни. Спочатку саме він був змушений визнати поразку і підписати договір, який поставив державу в гірше становище ніж вона була до того. Потім в країні розпочалась економічна криза, яка згодом переросла в масове невдоволення населення. А на імператора було здійснено 8 замахів, останній з яких закінчився його вбивством.
Однак саме головне, що необхідно розуміти, що навіть це не змусило Росію відмовитись від своїх планів. За 4 роки до свого вбивства Олександр 2 вирішив повторити те, що хотів зробити його батько. І розпочав ще одну війну проти Османської імперіі.
