12 червня росія відзначатиме День незалежності. Це свято було впроваджене президентом Борисом Єльциним у 1992 році під колективне знизування плечима: «Від кого росія проголосила незалежність?». Але на початку 2000-х президент володимир путін зробив цей день великим національним святкуванням, яке супроводжувалося розмахуванням прапорами. Протягом останніх двох років «День росії», як його називають у народі, вийшов за рамки відтворення історичних військових перемог та перетворився на святкування вторгнення рф в Україну — з благодійними аукціонами та автопробігами на підтримку армії та флешмобами, які демонструють національну єдність.
Про це йдеться у матеріалі видання The Atlantic.
Навіть якщо відкинути пропаганду, росія справді виглядає напрочуд єдиною. Незважаючи на великі втрати у війні, які, за оцінками розвідки Сполученого Королівства, досягли 500 000 осіб, і майже повну ізоляцію від Заходу, російське суспільство не розпалося. Навпаки, здається, що воно функціонує краще, ніж перед війною, і демонструє явні ознаки колись невловимої соціальної згуртованості. Одне з пояснень цього парадоксу — національне процвітання серед лиха — полягає в тому, що, на відміну від західних держав, які покликані захищати інтереси своїх громадян, російське суспільство діє з однією метою: служити інтересам своєї воюючої держави.
У жорсткій автократії з тих пір, як нація вийшла з-під монгольського правління в 15-му столітті (включаючи сім десятиліть тоталітаризму в 20-му столітті) уряд росії ніколи не мав ефективного поділу влади. Протягом більшої частини історії держава залишала небагато можливостей для справжніх політичних дебатів чи інакомислення, а судова система виконувала накази її правителів. У моєму дитинстві, наприкінці радянських років, у школі нам вбивали в голову повідомлення про те, що особистість та власні права не мають значення: «я – остання буква алфавіту», казали нам.
Це підкорення особистості колективу, яке втілює російська держава, є причиною того, що путін зміг так легко мобілізувати суспільство на війну. До вторгнення чверть росіян уже вважали, що держава має право відстоювати свої інтереси за рахунок прав особистості. Через більш ніж два роки після початку бійні громадська підтримка війни в Україні досягає в середньому 75 відсотків. Так хто ж зупинить російського самодержця?
У мирний час конформізм, кумівство, слабке верховенство права та корупція не надихають на інновації та ініціативу, необхідні для економічного розвитку. Але коли приходить війна, росія раптом починає оживати. Ті самі речі, які заважають росії залишатися мирними, — жорсткість її авторитаризму; її централізована система правління, що йде зверху вниз; її механізм репресій; та її керована з кремля економіка — стають перевагами під час конфлікту, оскільки вони дозволяють уряду швидко й нещадно мобілізувати суспільство та промисловість для своїх військових зусиль, компенсуючи технологічну відсталість і соціальну атомізацію, які в іншому випадку характерні для країни.
Для держави війна надає сенс її існуванню: захист росіян від ворогів. Іншими словами, росія створена для війни.
Відновлена енергія росії очевидна: у 2023 році її ВВП зріс на 3,6 відсотка завдяки військовим витратам уряду; прогнозується, що зростання продовжиться в 2024 році. Відтік капіталу з економіки нарешті закінчилася, дозволяючи путіну просувати грандіозні інфраструктурні проекти. Замість порожніх полиць, пророкованих іноземними коментаторами, росіяни продовжують насолоджуватися своїми улюбленими продуктами — ребрендингованими на вітчизняні назви — завдяки купівлі кремлівськими інсайдерами або захопленню активів західних компаній, які залишили російський ринок після вторгнення. Сумнівні схеми в обхід економічних санкцій також дозволили росії отримати стратегічні технології та компоненти, включно з тими, які їй потрібні для її зброї, а це, у свою чергу, створило прибуткові можливості для російських підприємців.
Країна купається в грошах: доходи зросли по всіх напрямках. Заробітна плата при вступі на військову службу щонайменше у вісім разів перевищує середню по країні. Одноразової виплати пораненим або родичам загиблих достатньо, щоб придбати раніше недоступні квартири, машини та товари народного споживання. Російські ЗМІ, офіційні та неофіційні, рясніють історіями, подібними до історії олексія вороніна, який не шкодує, що воював в Україні, незважаючи на те, що втратив там частину ноги. «Тепер у мене є все», — каже він після того, як камера показує, як він грає у комп’ютерну гру. Його мати погоджується, що її синові пощастило — він «тільки наступив на міну», тоді як кілька його однополчан були вбиті.
Ситуація на фронті також покращилася з минулого року. Добровольці продовжують записуватися воювати без того, щоб путін оголошував ще одну мобілізацію. Порівняно з перспективами для солдатів на початку вторгнення, шанси вижити зараз набагато вищі: російські військові мають кращу зброю та припаси, частково завдяки готовності цивільних у галузі виробництва боєприпасів працювати цілодобово. виготовляти артилерійські снаряди та безпілотники, випереджаючи українське та західне виробництво. «За наших хлопців» і «Ми переможемо!» — читаємо графіті на російських ракетах і бомбах, які утворюють кратери у Харкові та інших українських містах і селищах.
Така впевненість — це не просто російський шовінізм. Змінивши командування та покращивши матеріально-технічне забезпечення, Москва здобула певні позиції в Україні, нейтралізувавши минулорічний український контрнаступ. Російські підрозділи зв’язку також навчилися глушити західні супутникові системи та високоточну зброю.
Тим часом росія розширила театр війни на свою користь. Вона влаштувала успішні диверсійні операції в Європі. Вона посилила свій вплив в Африці: поглинувши пвк вагнера в свою офіційну армію, Москва зміцнила свої відносини з різними урядами та місцевими воєначальниками. Як самопроголошений лідер у глобальній боротьбі проти американської гегемонії, росія успішно залицялася до режимів, ворожих США, включаючи Іран і Північну Корею, а також більш нібито нейтральні країни, такі як Китай, Індія, Угорщина та Бразилія. росія далека від дипломатичної ізоляції.
Рейтинги схвалення путіна залишаються високими. Оскільки кремлівська пропаганда називає його президентом воєнного часу, який захищає росію від НАТО та Заходу, путін збільшив кількість своїх прихильників. Помер опозиційний лідер Олексій Навальний; інші дисиденти були вигнані, ув’язнені або вбиті, тому жодні альтернативні точки зору чи наративи не можуть пробитися до росіян. Замість того, щоб протестувати проти війни, яка для багатьох буквально вбиває їхніх родичів (близько 11 мільйонів росіян мали родичів в Україні на початку вторгнення), молоді росіяни сьогодні шикуються в чергу, щоб витріщати очі на захоплені танки НАТО та збираються на концерти патріотичних співаків, де майже в релігійному піднесенні скандують «росія». Принаймні частина цього запалу виглядає справжньою. Більше половини росіян висловлюють упевненість, що їхня країна рухається в правильному напрямку.
Звісно, росія навряд чи є унікальною в тому, що користується потужним рухом за національну єдність у боротьбі проти уявної зовнішньої загрози. Російською особливістю є те, що її автократичні лідери завжди позиціонують свою агресію як захист, і російський народ незмінно погоджується з ними. Князі середньовічної Московії під виглядом «збирання руських земель» захоплювали сусідні території. Царі 18-го та 19-го століть розширили цей нібито захист матері-росії, включивши Крим, країни Балтії, Фінляндію, Польщу та Кавказ. У 20 столітті більшовики «захищали досягнення революції» в провінціях російської імперії, які проголосили свою незалежність, змушуючи їх повернутися під комуністичне ярмо.
Кремлівській міфології наступу як оборони сприяли два великі вторгнення: наполеонівське на початку 1800-х і нацистське в 1940-х. Ці уроки національного опору коштували мільйонів життів, але офіційний пієтет наказує вважати, що саме ця жертва зробила росію великою. путін продовжив традицію під своїм новим керівництвом, ведучи імперіалістичні війни в Чечні, Грузії, а тепер і в Україні. Десятиліттями його пропагандистська машина використовувала реальну травму нацистського вторгнення, щоб підтримувати вигадку про те, що все зло приходить до росії із Заходу, який заздрить величі та ресурсам росії, і тому обов’язком кожного росіянина є піднятися і боротися з цим.
Путінська війна в Україні завдає більших збитків, ніж росія зазнавала за багато десятиліть. путін віддає у заклад майбутнє росії та її народу, щоб вести свою колоніальну війну. Третина російського державного бюджету зараз виділяється на ці зусилля, значна частина яких складається з простого вогняного дощу на полях битв в Україні. Ці гроші не будуть витрачені на школи, лікарні чи соціальні послуги. Півмільйона молодих людей лежать мертві в цинкових трунах або сидять інвалідами в інвалідних візках. Цивільні люди платять за свою поступливість повним придушенням громадянського суспільства, відсутністю свободи слова та суворими обмеженнями на пересування. Проте будь-які очікування, що росіяни в якийсь момент покладуть відповідальність за все це на свій уряд, є помилковими. У росії страждання є частиною угоди.
Всі стають до лав. Радянські танки забирають зі сховищ і відправляють на передову, хлібзаводи переводять на виробництво безпілотників, дитсадки плетуть маскувальні сітки. Бізнесмени, які втратили свою італійську нерухомість, переживають цю біду та купують нові палаци в Дубаї на кошти від державних військових контрактів. Донос і переслідування диверсантів – це вже не просто гра в літньому таборі. Всі на бронепоїзд!
Цей нечестивий симбіоз воєнного стану та слухняного народу є поганою новиною для вільного світу. Це означає, що путіну вдалося мобілізувати росію, щоб реалізувати свої мрії про домінування, і росія може нескінченно потурати своїй експансіоністській манії, особливо тому, що відповідь Заходу стримується страхом ескалації. Але путін уже вдався до ескалації, розширивши географію конфлікту своєю гібридною війною диверсій, психологічних операцій та інтервенцій в Африці.
Захід повинен сприйняти цю загрозу серйозно і дати відповідь. І тут можна взяти інший урок з російської історії.
Як виявили Наполеон і Гітлер, перенесення конфлікту на російську землю може мати руйнівну ціну. Але поразка у війні за її межами може бути фатальною для московських можновладців. Лише зіткнувшись із таким військовим лихом і приниженням, російське самодержавство хитається й руйнується: уже постраждала від невдач у Кримській війні 1853–1856 рр., яка прискорила скасування кріпосного права, і в російсько-японській війні 1904–05 рр., яка змусила Миколу II поступитися і дати росіянам парламент і конституцію, династія Романових не витримала катастрофи Першої світової війни; а приниження могутньої Червоної армії в Афганістані в 1980-х роках виявилося одним із цвяхів у труну СРСР. Рік тому, на піку російської кампанії в Україні, путін пережив повстання євгена пригожина; відтоді російська армія відновила свої позиції, а правління путіна стабілізувалося. Але якщо Україна зможе перемагати, наратив путіна як великого захисника росії більше не буде переконливим, і зміна режиму знову стане можливою.
До того часу безпека світу завжди буде під загрозою з боку «нації переможців», як любить себе називати росія. Тим часом для самих росіян незалежність, яку їм наказано святкувати 12 червня, є просто клятвою вірності державі, яка ставиться до них як до одноразового активу для своїх імперських задумів.
