Коли після першого туру президентських виборів у Польщі мої колеги в Києві, Варшаві чи Берліні почали порівнювати майбутню передвиборчу кампанію у цій країні з нещодавніми президентськими перегонами в Румунії — я лише дивувався.
Так, на перший погляд, у кандидата від центристської коаліції, мера Варшави Рафала Тшасковського, було більше шансів на перемогу, ніж у кандидата правоконсерваторів Кароля Навроцького. Адже згадаймо: переможець першого туру президентських виборів у Румунії Джордже Сіміон набрав майже половину голосів виборців, а майбутній президент країни Нікушор Дан, мер Бухареста, значно від нього відставав.
То чому б Тшасковському не перемогти Навроцького, якщо він теж вийшов переможцем першого туру, хай і з незначним відривом?
Але диявол ховався не у результатах тих, хто пройшов до другого туру, а саме у результатах тих, хто туди не потрапив.
У першому турі в Румунії Сіміон фактично вичерпав правий радикальний електорат — йому більше не було на кого спиратися. Натомість за Даном стояли виборці інших кандидатів із демократичними поглядами. І навіть те, що самі ці кандидати фактично не закликали підтримати мера Бухареста, не змінило рішення багатьох виборців у другому турі — вони голосували не стільки за Дана, скільки проти Сіміона.
У Польщі ситуація була зовсім іншою. Голоси трьох ультраправих та праворадикальних кандидатів у першому турі вже становили більшість. Навроцькому залишалося лише втримати цей електорат. Тому мені здавалося дивним, що хтось вважав, ніби Тшасковський може боротися, скажімо, за електорат Славоміра Менцена, який посів третє місце. Люди, які голосували за Менцена, цілком усвідомлювали свій вибір — навіть якщо не хотіли в цьому зізнаватися й розповідали про «нові обличчя».
В Україні ми також маємо подібний досвід — на президентських виборах 2019 року чимало виборців досі не можуть пояснити ані нам, ані собі, за що вони насправді голосували.
Тож якщо бути до кінця чесним, другий тур президентських виборів у Польщі продемонстрував і традиційний розкол польського суспільства навпіл, і те, що за праворадикального кандидата стояла більш ніж половина електорату. А єдиний шанс для його ліберального опонента — це було б справжнє диво у вигляді надзвичайної мобілізації демократично налаштованих виборців. Дива, якого, зрештою, не відбулося і на президентських виборах у Сполучених Штатах.
І тут пряма аналогія. Хтось скаже, що перемога Навроцького не сприймається польським суспільством так болісно, як перемога Сіміона, хоча б тому, що йдеться про інший рівень радикалізму. Адже «Право і справедливість» — традиційна польська право-консервативна партія, представник якої і нині є президентом Польщі. Партія, яка не раз формувала уряд — і, як бачимо, жодної «катастрофи» у Польщі не сталося.
Так само й багато американців голосують за Дональда Трампа. Адже він — кандидат партії, представники якої сторіччями керували Америкою. Чому ми маємо боятися республіканця Трампа, якщо у нас викликали захоплення республіканці Ейзенхауер, Рейган чи Буш?
І чому нас має лякати перемога Навроцького, якщо нас не лякали перемоги Леха Качинського чи Анджея Дуди?Але питання — саме в обставинах, за яких відбулася перемога. Щоб Республіканська партія могла сьогодні утриматися на вершині американської влади й віддзеркалювати суспільні настрої, їй довелося різко зміститися вправо — у зону, де раніше республіканців не було. Тож Трамп уже не типовий кандидат Республіканської партії, а представник абсолютно нової політичної формації, якої не було в історії США. Саме це й визначає майбутнє Америки на десятиліття.
Те саме і з Навроцьким. Він переміг завдяки електорату ультраправих активістів і тому, що сам змістився значно вправо — навіть у порівнянні з традиційними політиками «Права і справедливості», включно з Ярославом Качинським.
І саме цей радикальний зсув забезпечив перемогу і Навроцькому, і його партії. «Право і справедливість» уже робить із цього висновки — щоб посилити свої позиції на майбутніх парламентських виборах. І якщо вона повернеться до влади, то або як ультраправа політична сила, значно радикальніша, ніж нині, або у коаліції з ще більш правими партіями. Або взагалі поступиться їм і стане молодшим партнером.
Щось подібне ми вже спостерігаємо у Великій Британії, де консерватори поступаються партії реформ, чи в Австрії, де традиційні консерватори поступилися ультраправій Партії свободи.
Це і є тенденція, яка визначатиме майбутнє Польщі на десятиліття. Це вже не полеміка лібералів із консерваторами — це протистояння ультраправих сил іншій частині суспільства. Якщо бути відвертим — боротьба демократії з авторитаризмом. І авторитаризм має всі шанси на перемогу.
Я лише повторю те, що казав після президентських виборів у Румунії: дарма радієте й кажете, що сталося диво. Насправді ми стали свідками зростання ультраправих настроїв у європейських суспільствах у геометричній прогресії.
Десь ультраправі поступаються традиційним елітам, десь — уже виграють вибори. Але мова вже не про маргіналів із кількома місцями в парламенті, а про великі фракції, здатні блокувати ключові рішення — або про ультраправих політиків, які стають «кінгмейкерами».
У Німеччині традиційні партії були змушені піти на зміну конституційних принципів оборони ще в попередньому складі Бундестагу, бо в нинішньому ультраправі та ультраліві можуть блокувати будь-які спільні ініціативи.
Без голосів Славоміра Менцена Кароль Навроцький сьогодні був би аутсайдером, а не президентом Польщі.Без ультралівих іспанські соціалісти не могли б і мріяти про власний уряд, а іспанські консерватори мають шанс повернутися до влади лише у союзі з ультраправими.
І таких прикладів — безліч. Усі вони свідчать про те, що західна демократія поступово, але невпинно поступається авторитарним тенденціям.
Для України це створює додаткові ризики. Посилення ультраправих настроїв у Польщі та в інших країнах Центральної Європи може ускладнити не лише загальну європейську інтеграцію, а й конкретно процес підтримки євроінтеграційних прагнень України. Підтримка вступу України до Європейського Союзу та НАТО значною мірою залежить від консолідованої позиції країн-членів. Якщо ж у ключових країнах, таких як Польща, дедалі більший вплив матимуть сили, схильні до радикального націоналізму, історичних ревізіоністських дискусій та політики «спершу свої інтереси», це неминуче призведе до зростання політичних бар’єрів для України.
Ба більше — об’єктивно це посилює позиції Росії. Навіть якщо польські політики не мають такого наміру, але розкол у Європейському Союзі щодо підтримки України, гальмування євроатлантичної інтеграції Києва — це саме той результат, на який розраховує Кремль. Москва зацікавлена у тому, щоб використовувати будь-які внутрішні суперечності і загравання європейських політиків з ультраправим електоратом, щоб послабити загальну солідарність Заходу. І щораз більше — у нових умовах — для цього з’являється сприятливе підґрунтя.
І війна Путіна проти України лише прискорює цей процес. Вона створює відчуття невизначеності в Європі, страх перед війною — і цей страх ще більше підживлюється заявами політиків із традиційних партій, які, намагаючись мобілізувати електорат, у результаті тільки підіграють своїм ультраправим опонентам.
А також — очікуваним зростанням антиміграційних настроїв. Те, чого на першому етапі війни вдалося уникнути, нині, за кілька років, починає набувати небезпечних, зручних для популістів форм.
Тож усе відбувається майже за підручником. Щоправда — за підручником із дуже чорними сторінками.
