"Ця довга-довга війна…" - Ігор Гулик

"Ця довга-довга війна…" - Ігор Гулик

Я ніколи не дивлюся і не слухаю Арестовича. Мені вистачає того, як "пасуться" на його "прогнозах" новинні ресурси, набираючи трафіки й абсолютно не дбаючи про інформаційну гігієну своїх юзерів.

Процес читання певною мірою позбавляє емоційної домінанти, а, отже, дає можливість скептичніше ставитися і до автора, і до того, що він "несе".

Бо відтак, з плином часу, у пасивних споживачів схожих новин виникають резонні запитання: що ж ти, експерте, наобіцяв? А окрім запитань, на які, зазвичай, відповідей немає, або ж, у ліпшому випадку, "невинні відмазки" на кшталт, "все до того йшло, але…", у мізках обивателя починає гніздитися хробак недовіри та депресії.

То, як на мене, ліпше сказати, як є, щоб і самому не кривити душею, і не подавати надію людям, які й без того гризуться майбутнім.

Я вже не раз і не двічі вживав відомий вислів Макіавеллі: "Війни розпочинають, коли хочуть, а завершують, — коли можуть". Тому, з цього погляду, нас очікує тривала і виснажлива війна. Бо розпочинали її не ми, а Путін, в "коли він зможе" завершити, — питання з багатоваріантними відповідями.

Перша з них нереальна, бо Москві не під силу перемогти Україну. Навіть якщо кремль раптом зважиться на тотальну мобілізацію і, за взірцем одного зі своїх ідолів, — генерала Ватутіна, — загатить Дніпро трупами своїх солдатів. Війна у цьому варіанті триватиме десятиліттями, бо нащадки НКВД-МГБ чудово вивчили досвід українського підпільного спротиву.

Але й Путін "не може", тобто не готовий до такого кроку. Оголосити загальну мобілізацію, — значить, відійти від "концептуальних засад" "спецоперації", визнати, що майже піврічне повномасштабне вторгнення з десятками тисяч убитих окупантів і знівеченою та спаленою армадою залізяччя, було марним. Визнати, що міф про "непереможність" пішов з димом в українських степах".

Варіант другий. Ставка на колаборантів і панікерів в українській владі. Цілком можливо, що на первинній стадії війни Путін і його кліка робили на нього найвищі ставки. Але не так сталося, як гадалося. Зрештою, й не могло статися, попри розмови про те, що, мовляв, Путіна заколисували байками про поголовну "проросійськість" українців, про те, що у Києві "все схоплено". Бо, дякувати Богові, роки з 2014-го не минули даремно, і ЗСУ реально втрутилося у перебіг подій. Можемо, звісно, говорити і про Чонгар, і про вимощені дороги, про ціле кубло агентів РФ в оточенні Зеленського, про злочинну легковажність і не менш злочинну "безпечність", але факт залишається фактом: бліцкриг провалився.

Варіант третій. Розхитування сформованої Заходом антиросійської коаліції. Тотальна інформаційно-пропагандистська війна з використанням найцинічніших фейків, містифікацій, постановчих сюжетів тощо. І не тільки на Заході, де тамтешнього розніженого обивателя можна спровокувати на роздратування, а відтак – маленьку помсту лідерам, що дають мільярди на війну десь у далекій Україні. Не дбаючи про добробут, ціни на бензин тощо у власних країнах. Тим паче, що підручних у Путіна, особливо, у Європі, хоч греблю гаси. За прикладами не варто далеко ходити: заява Amnesty international – тому свідчення, не важливо, — чи це наслідок діяльності ефесбе, чи "корисність ідіотів".

Росія інформаційно воюватиме і в Україні. Сіючи недовіру, поглиблюючи розколи (не важливо, реальні чи вигадані), колупаючись у негараздах та побутових незручностях, особливо взимку. Найгірше те, що тут вона може мати успіх, оскільки Банкова також не гребує засобами, коли йдеться про політичних опонентів чи цілком меркантильні інтереси певних персонажів. Я не знаю, що штовхає Зеленського, до прикладу, на шлях відвертого шантажу закордонних партнерів, коли йдеться про надання Україні коштів? Безумовно, поза прохача також не підходить, але й вимагач – не найкраще амплуа. Якщо ми партнери, то говорімо по-партнерськи.

Про кадрову політику я, чесно кажучи, вже втомився писати. Невже не зрозуміло, що повернення впливового статусу особам, які за режиму Януковича виконували доволі "специфічні завдання", а відтак були люстрованими, несе не тільки ризики "зради", але й, м'яко кажучи, злість у людей, які вважали, що сторінку "вічно легітимного" вже перегорнуто остаточно? У мене складається враження, що "у Зеленського" дуже ефективно використовують важелі та контекст воєнного стану для формування в Україні лайт-диктатури однієї особи. І, звісно, кадри, які на цьому з'їли зуби, та ще й мотивовані бажанням реваншу, найбільше підходять до такого завдання.

Але ж, даруйте, українці воюють не за те, щоб після перемоги повернутися в "Ізоляцію". І Захід нам допомагає, виходячи не тільки з інтересів власної безпеки, але й, смію припустити, захищаючи демократію і прогрес.

Залишається варіант четвертий. Змусити Путіна "змогти" завершити війну. А це означатиме не тільки максимальне напруження зусиль усієї нації, не тільки тривалу та надійну допомогу Заходу, але й відмову від популізму на Банковій. Бо якщо там міркуватимуть не про фронт, протяжністю тисячу кілометрів, а про рейтинги й популярність, то гріш ціна цій грі.

Марафон заповідається довгим. Настільки, наскільки витримає російська економіка санкційний зашморг, наскільки достатнім є внутрішні ресурси самих росіян виживати на тлі, не тільки економічної скрути, але й успіхів ЗСУ (тобто числа 200-х "подарунків"). Я розумію скепсис щодо останньої тези, але більшовикам 1917-го чомусь це вдалося…

Що ж до України, то, скажіть, чи має нас лякати тяглість війни. Вона ж реально кровоточить століттями. І якщо є найменший шанс розвалити давнього кривдника та визискувача, то чи варто губити його? Бодай заради майбутнього.