Останні масовані нальоти московських дронів типу Shahed на Київ стали болючим свідченням недостатньої ефективності української системи протиповітряної оборони (ППО). Попри оптимістичні заяви військових, значна частина безпілотників проривається до цілей, демонструючи критичні недоліки в оборонній системі країни. Кожен проліт «шахеда» — це не лише технічна прогалина, а свідчення глибшої, системної проблеми.
Архітектура московського дронного терору
Росія не просто використовує дрони — вона створила цілісну архітектуру терору, де дрони є інструментом постійного тиску, психологічного і стратегічного. Технології, які використовуються сьогодні — це вже не просто літаючі вибухівки, а автономні системи з машинним зором, здатні обходити РЕБ, адаптуватись до рельєфу, змінювати маршрут без участі оператора. Вже зафіксовані випадки, коли у Shahed вбудовані алгоритми інерційної навігації, візуальної корекції та самостійного аналізу обстановки. Москва поєднує ці дрони із супутниковою розвідкою та елементами тактичної орбітальної синхронізації.
РФ виводить на орбіту серію супутників типу «Геліос» і «Ласточка-М», які забезпечують оперативне зображення з оновленням до 20 хвилин. Вони працюють у парі з розвідувальними комплексами типу «ZALA», які виконують роль навідників. Саме так уражаються навіть рухомі цілі. Ця синергія супутника, дрона-розвідника, ударного шахеда та РЕБ — нова система війни.
Україна — безпілотне відставання
На цьому фоні українські аналоги Shahed виглядають надто обмеженими. Наші далекобійні БПЛА (на кшталт «Beaver» чи «UJ-22») мають радіус дії у 600–800 км, є малосерійними, часто нестабільними у навігації й залишаються експериментальними. Масового виробництва немає. Автономність і навігаційна стійкість залишаються слабким місцем. Розробки зі штучним інтелектом та інерційною навігацією поки що існують на рівні окремих стартапів, але не на озброєнні армії.
Окремі ініціативи на кшталт розробки перехоплювача Sting чи прототипу турелі Sky Sentinel дають надію, але не створюють системного ефекту. Наприклад, перший бойовий Sting зміг збити понад 20 шахедів за два місяці — це надзвичайний показник. Але серійного виробництва досі немає. Турелі Sky Sentinel також успішно проходять бойові випробування, але реальне розгортання обмежене одиницями.
У той час, як московити за рік відкрили три заводи з виробництва Shahed і щомісяця випускають сотні одиниць, Україна за два роки не спромоглася вивести жоден повноцінний проєкт у серію. Це не технічна проблема — це політична.
Чому пробиття неба Києва стало можливим?
Україна докладає значних зусиль до побудови ешелонованої ППО. Але ці зусилля фрагментарні:
- мережа акустичних датчиків і радарів існує, але має мертві зони;
- РЕБ розгорнута частково, не завжди з достатньою потужністю;
- мобільні вогневі групи іноді не мають належної координації з центрами управління;
- турелі Sky Sentinel досі не масштабовані і поки що працюють лише у пілотних локаціях.
Були випадки, коли дрони пролітали над районами столиці практично безперешкодно, а сирена вмикалася із запізненням. Це не технічний збій — це прорахунок у тактичному управлінні. Прорив до ТЕЦ у Києві восени 2024-го, коли дрон вразив резервну підстанцію, залишив без світла цілий сектор столиці, вивівши з ладу і лікарню, і школу. Це був не перший і не останній приклад такої безкарності.
ВПК як дзеркало незацікавленості
Одна з головних причин провалу — це демонстративна незацікавленість у перемозі з боку частини політичного та бюрократичного істеблішменту. Український військово-промисловий комплекс не був мобілізований. Серійного виробництва дронів, боєприпасів, мобільних турелей, РЕБ-десантів — немає. Держава не створила системи інвестицій у дронобудування. Численні розробники зіштовхуються з абсурдними бар’єрами сертифікації, браком координації, саботажем і корупцією.
Показовий приклад — ситуація з протидроновими рушницями. Їх масово виробляють українські компанії, але Міноборони офіційно сертифікувало лише кілька з них. У результаті, навіть у зоні бойових дій підрозділи отримують ці системи не від держави, а від волонтерів. Ще гірша ситуація з боєприпасами для зенітних гармат — їх просто не виробляють, сподіваючись на західну допомогу.
У нас є ініціативи Brave1, є окремі ентузіасти у ЗСУ, але немає державної вертикалі війни технологій. Замість масштабної програми дронного озброєння бачимо одноразові закупівлі, PR-проєкти, розпорошення уваги між пілотними проєктами, які не мають бюджетного чи логістичного продовження.
Що потрібно негайно?
Стратегічна мобілізація ВПК — з одноосібною відповідальністю, прозорим фінансуванням, пріоритетом саме ударних і перехоплювальних дронів далекого радіусу.
Реальне серійне виробництво — запуск мінімум 3 типів дронів: ударного (1000+ км), перехоплювача типу Sting, баражувального типу українського Switchblade.
РЕБ наступного покоління — створення систем, які не просто глушать сигнал, а навмисно спотворюють навігацію дронів супротивника, змушуючи їх повертати назад або вражати помилкові цілі.
Цифрова ППО — об’єднання всієї інформації з радарів, РЕБ, акустичних датчиків, ПЗРК і турелей в єдину платформу тактичного управління, яка розподіляє цілі в реальному часі.
Інституційна реформа — заміна формально-номенклатурних «керівників оборони» на тих, хто воює і створює зброю, а не освоює бюджети. Дронна війна вимагає людей, які не бояться новизни, а не імітаторів при посаді.
Висновок
Україна відстає у війні майбутнього. Дрони вже не просто загроза — вони стали головним інструментом тактичного і стратегічного домінування. Закриття неба Києва сьогодні — це не питання кількох ЗРК. Це питання системної модернізації всієї держави.
Відповідальність не лише на генералах чи інженерах — вона лежить на всіх, хто ухвалює рішення і впливає на розподіл ресурсів. Прорив шахедів — це індикатор того, як працює вся система управління. І якщо цього не змінити — ми станемо не лише жертвами. Ми станемо випробувальним полігоном нової російської зброї. Проти наших міст. Проти нашої волі. Проти нашого майбутнього.
Сьогодні кожен дрон, який долітає до української критичної інфраструктури — це не просто втрата. Це питання: хто не зробив свою роботу? Хто не підписав наказ, не розгорнув виробництво, не вийшов з комфорту тилу? І якщо ми не назвемо цих людей — ми й надалі житимемо під дірявим небом. У буквальному і метафоричному сенсі.
