Погане часто заходить легше, ніж щось гарне. Чому? Та тому що воно погане! Це перше, про що думає Павло, почувши, що Україну почали приймати у Європейський Союз.
Як йому не дивно, найгірше, що зараз, на його свіжий погляд, псує західне буття – бюрократизм, і сам по собі, і особливо той, що стосується підприємців.
Павло ніколи не бував за кордоном, а війна зробила так, що він раптом опинився там, та не де-небудь, а в Німеччині. Йому вже трішки за сімдесят, до пенсії був нотаріусом, потім, до самої війни, лежав на дивані, читав усе українське, лаяв предків, які не досягли того, чого досяг би він на їхньому місці, перш за все – незалежності, і товстів так, що довелось міняти відносно новий диван на досить старий, але помітно ширший.
В Україні, каже він про бюрократизм, зараз те ж саме, що і в Німеччині, але Україні дещо легше. Українці не такі законослухняні, як ті ж німці, вони менше вагаються, перш ніж щось утнути. Багато хто просто не хоче знати, що дозволено, а що ні. Інстинкт виживання, пристосувальний досвід поколінь...
Український чиновник, знає Павло, буде у захваті від того простору, який постане перед ним після вступу України до ЄС. Західний дух буквоїдства надихне його на такі звитяги, що… Правда, український бізнес отримає стільки свободи, що не зразу второпає, що робити із цим подарунком долі. І в той же час посилиться нагляд за ним – український нагляд, наш, що не кажіть – нещадний, але і поступливий (не за так, звичайно). Тобто: європейська свобода стикнеться тут із європейською ж несвободою, як її буде сприймати українець, і не завжди помилково.
Такими прогнозами Павло розважає-розвиває тих свої друзів в Україні, які ще не були за кордоном. Він пише і пише їм електронні листи. Це, власне, зараз і є його робота, на яку він себе призначив.
Він жив під Києвом, а у Києві його заміжня дочка Варка, Варя, Варвара. Працює вона макіяжницею, каже, що майже більшість її клієнток за освітою, як і вона, юристки, а друге місце посідають журналістки, теж за освітою. Як відомо, у кожному українському райцентрі є університет, а то і два, і академія, і головні факультети там – юридичний і журналістики. Її юристки зазвичай знаходять себе укладачками товарів у крамницях, деяких беруть навіть продавчинями, правда, після серйозних, хоча і коротких курсів, а журналістки, ті прямують на сидячу роботу в Укрпошту , а хтось потрапляє навіть у Нову.
Варка теж багато пише, і здебільшого про Захід – ага, пише про Захід батькові на Захід із України, а він її листи пересилає друзям в Україну ж. Від нього вони знають, що його дочка, хоча досі не бувала за кордоном, обізнана про тамтешні справи краще за нього, тому що культурніша – так і має бути, радіє він, діти хай випереджають батьків, а онуки – дідів.
Роздумує вона про те серед іншого, чи прийде в Україну через її членство у ЄС відносно західна релігія під назвою мультікультуралізм. Західні країни навпускали до себе на постійне буття дуже багато чужинців. Нічого б страшного, якби тільки до них доводилось, що вони мають розчинятись серед місцевих – те, що називається асимілюватись. Але мультікультуралізм на те і релігія, що вперто гне своє: хай живе різноманітність! Різноманітність-то живе, а місцеві люди від неї стогнуть вже так, що уряди починають її приборкувати.
Павло, у свою чергу, не схильний думати, що в Україні чужинці дадуть собі таку вже волю. Щось йому підказує, що серед українців знайдеться немало таких, які і не подумають панькатись із ними, хоча це не значить, що все буде легко.
Запобігти чомусь із того, що очікує Україну, нічого і думати – до такого приходять вони висновку. Залишається бути більш-менш готовими до усього, розуміти, що мінуси нового будуть невідривні від плюсів, а плюси набагато важливіші. «Пороки входят в состав добродетели, как ядовитые снадобья в состав целебных средств», – це я згадую Козьму Пруткова. Суть плюсів дуже проста: збагачення країни в цілому і кожного зокрема.
- Ото ж! - сміється над ними його онука, а її дочка. Кличуть її, як легко здогадатись, Каріною. Вона із останніх Карін-Алін в Україні, закінчила педінститут, працює, як не дивно, за фахом: дає уроки дітям заможних людей із умовою, що після уроку прибирається у них за додаткову платню. Не зразу, але дотумкала долучати до цього своїх учнів і учениць, і тим, треба сказати, це подобається. Поратись по дому разом із нею їм весело, тому що, як вона каже, у неї все робиться по науці – починають, наприклад, із тих закапелків, до яких ще довго не будуть доходити руки, а точніше – мізки більшості українських чоловіків, не кажучи вже про жінок, у тому числі ніби професійних прибиральниць, причому, про ці закапелки вони не здогадуються, навіть коли прибираються у себе.
Вона теж не бувала за кордоном, але цікавиться тамтешнім життям. Стосунки її із матірʼю, а через неї і з дідом останнім часом дещо ускладнились. Вона запитала їх, чи знають вони, які існують умови для вступу в ЄС.
- Ти читав? – прямо запитала діда.
- Та де там я міг прочитати? – удав він зовсім вже темного.
- Так ось, дітки, – сказала їм Каріна. – Щоб Україна могла потрапити до ЄС, вона має стати удвічі багатшою, ніж зараз. Щонайменше! Це років через десять, та ще у кращому випадку.
І виклала їм відповідні цифри.
- І що ж, по-твоєму, нам робити? – питає дід, ніби якраз йому доведеться це вирішувати.
Каріна відповідає, що перше, що вона порадила б таким – серйозніше цікавитись своїм життям, тобто Україною.
- Тоді ви не будете смішити людей своїми дитячими балачками.
І додає зовсім вже непедагогічно:
- Якщо ви, діти, мене запитаєте, чому Україна така бідна порівняно із тою ж Болгарією – ганебно бідніша, просто ганебно! - я вам скажу: тому, що вас не цікавлять такі речі. Ви, дітки, страшно далекі від власного життя.
- Ну, це ти вже занадто. Своє-то життя я знаю, - каже Павло.
- Нічорта ти не знаєш, діду! Власне життя знаєш гірше, ніж щось інше. Тому ви, кажу, і живете так, як живете, а ми, молоді та нещасні, з вами. Ви не знаєте власного життя.
