Можу подякувати польському президентові Каролю Навроцькому. Цей несподіваний для багатьох переможець недавніх президентських виборів у сусідній країні намагається виглядати головним захисником польськості й саме тому заветував закон, спрямований на захист мікроскопічної вілямівської мови – дивовижного феномена, що склався у польському містечку Вілямовиці, що в Сілезії. Ця мова утворилася внаслідок дивовижного коктейлю з мов переселенців до Вілямовиць з різних країн середньовічної Європи – схожа на німецьку, вона також має лексику десятка інших мов. Ну і, звісно, сьогодні нею володіють тільки кілька десятків мешканців Вілямовиць, а для молодих людей вона швидше родзинка їхньої давно вже польської ідентичності – ну насправді, яке ще маленьке місто в Європі може похвалитися власною мовою?
Навроцький, звісно, закон про захист цієї мови заветував, щоб вона не заважала розвиватися польській. Ну і завдяки цьому чудернацькому вето я про вілямівську мову й дізнався – і це справді неймовірно, що мовою маленького містечка створювалася навіть література, що про цей культурний феномен пишуть дисертації і знімають фільми, а першого вілямівського письменника Флоріана Бєсіка, який написав поему на мотив «Божественної комедії» і розмістив мешканців рідного міста в різних колах раю і пекла, дослідники навіть називають «Данте з Вілямовиць». І, звісно, я не дуже здивувався, коли дізнався, що до Навроцького припинити існування вілямівської мови намагалися польські комуністи – як це завжди буває з культурою, коли нею займаються комуністи, досягли нечуваних результатів і значно скоротили кількість носіїв цієї маленької мови. Ну, звісно, не українцям розповідати, що буває з мовою, коли нею починають цікавитися справжні інтернаціоналісти – просто українців, на щастя, були мільйони в самій Україні, а от мешканцям маленьких Вілямовиць відверто не пощастило.
І мені здавалося, що я знаю про культурні досягнення польських комуністів все – як вони боролися з українцями і білорусами, як виганяли з Польщі останніх євреїв, як змогли перетворити на мертву мазурську мову і марґіналізували кашубську. Але виявилося, що їм і Вілямовиці спокою не давали – дякую, пане президенте, за інформацію! І тут може виникнути питання: чому?
А тому, що авторитаризм завжди тяжіє до одноманітності, навіть коли прикривається демагогією про дружбу народів. І ми навіть тепер, коли вже давно не живемо ані в комуністичній державі, ані в імперії, інстинктивно тримаємося за «норму». Ми нехтуємо діалектами самої української мови – хоча, здається, цілком природно, що українською в Хусті, Львові, Чернівцях, Лубнах і Харкові мають говорити по-різному, бо й розвивалася там мова своїм шляхом, та ще й у складі різних держав та імперій. Нікому в Мюнхені навіть на думку не спаде говорити німецькою так, як говорять німецькою в Берліні, але ми – ми всі маємо бути однаковими.
Рівно так, багато хто хотів би, щоб представники різних народів, що живуть на українській землі, «просто» перейшли б з однієї «мови міжнаціонального спілкування» на іншу. Звісно, знання кожним громадянином української – запорука виживання держави. Але я б особисто хотів, щоб наші співвітчизники мали можливість перейти з російської на свої власні мови й мати можливість опанувати українську. Тим більше, що на землі України живуть представники народів, які створили свою самобутню цивілізацію саме тут. А в багатьох цю цивілізацію відбирає війна. Це і кримські татари, світ яких опинився під російською окупацією одинадцять років тому. І приазовські греки, чия цивілізація під окупацією вже четвертий рік. І якщо Росія затримається на окупованих землях – ми втратимо те, що завжди було частиною українського культурного надбання. І мовного також.
Гірке самоусвідомлення цього мало б примушувати нас зберігати те, що у нас є – і румунську, і болгарську, і словацьку, і гагаузську – тим більше, що мова йде про людей, які сюди не приїхали, а завжди були поруч.
Я міг би, звісно, написати «і їдиш», але от у фільмі про вілямовську мову почув розповіді молодих людей про те, як їхні бабусі переходили на цю мову тоді, коли хотіли щось сімейне «приховати» від онуків. От у такій атмосфері і моє дитинство проходило. І наявність цілої єврейської держави, що спілкується івритом, все одно не компенсує мені втрати мови, якою спілкувалося кілька генерацій людей у моєму роду – тобто справжньої рідної мови.
Можливо, саме тому я й бажаю, щоб ніхто в Україні не зазнав такої гнітючої втрати.
