Тому що бюджет завжди чесніший за будь-який телемарафон, він не знає ані патетики, ані “історичних” селфі на фоні прапора, він просто показує, кому ти даєш гроші, а кому — дякуєш за службу і відправляєш тримати рот і лінію фронту. І якщо подивитися в очі бюджету-2026, який щойно протиснули в парламенті, стає очевидно не просто “дефіцит”, а діагноз: ми живемо не в державі, яка воює, а в державі, яка звикла контролювати все й усіх, окрім себе.
На фронті четверта зима — це бліндаж, генератор, розряджений дрон, стара форма, старий оклад. У тилу четверта зима — це нові “програми”, роздуті фонди, “стратегічні комунікації”, інноваційні й інвестиційні казки, під якими ти завжди знайдеш одну й ту саму плоть — систему, яка ніколи не пропускає нагоди погодувати саму себе. Солдата ніхто не питає, який бюджет для нього “прийнятний”, чиновник взагалі не ставить питання, кому цей бюджет має служити — він просто голосує за те, що дозволяє йому не змінюватися.
Цей кошторис я називаю “Міндіч-бюджетом” не тому, що десь у додатку дрібним шрифтом значиться ім’я Тимура Міндіча, а тому, що логіка всього документа — це логіка людей, які мислять категоріями “резервів”, “потоків” і “схем”, а не категоріями фронту, часу й виживання. Ми зняли золоті батони з Межигір’я, але не зняли золоті унітази з голови — тепер золотий унітаз і валіза кешу перекладені з мови особняків на мову державних програм. Це вже не сантехніка, це стиль мислення, зацементований у бюджеті.
Так, у цьому кошторисі можна знайти красиве формулювання: “рекордний оборонний бюджет”, понад трильйон гривень на сектор безпеки й оборони. Але у воюючій країні важить не те, скільки нулів у рядку “оборона”, а те, хто реально отримує з цього рядка життя — той, хто стріляє, чи той, хто звітує.
По-справжньому промовисті інші рядки — ті, які намагаються не помічати.
Ми бачимо, як зростають фонди оплати праці та премій центральних органів — офісів, міністерств, усіх цих “вищих органів влади”, де люди вже давно забули, як виглядає картка з мінусом. Це не про індексацію, це про зарплати, які у верхньому сегменті можуть підбиратися до сотень тисяч на місяць. На цьому фоні грошове забезпечення значної частини військових з 2022 року ніхто серйозно не чіпає, їхня реальність — це та сама ставка плюс надбавка “за війну”, яку в будь-який момент можна переграти новим наказом. Для одних війна — аргумент “затягніть паски, бо складно”. Для інших — аргумент “ми тримаємо країну, нам належить більше”.
Паралельно держава демонструє, що на пропаганду в неї гроші є завжди. Приблизно 5,5 мільярдів гривень закладено на телемарафон і “стратегічні комунікації”. Частина піде на “Єдині новини”, частина — на розмиті комунікаційні проєкти без будь-яких верифікованих KPI. Навіть якщо під суспільним тиском цю суму підріжуть, принцип не зміниться: комунікаційний комфорт влади — непорушна стаття, реальний побут армії — зона відповідальності волонтерів і донатів.
Окрема історія — оборонний резерв у 200 мільярдів гривень. На папері — “резерв для сектору безпеки й оборони”. На практиці — гігантський чорний ящик, розпорядником якого є не Генштаб і не Міноборони, а Міністерство фінансів. Тобто найчутливіший ресурс війни — час і гроші — концентрується в руках політичного менеджменту, причому саме того, який щойно продемонстрував, як чудово вміє працювати зі схемами, золотими унітазами й готівкою в сумках. У країні з бездоганною репутацією це можна було б назвати гнучкістю. В Україні 2025–2026 років це звучить як “додаткові 200 мільярдів на зону ручного режиму”.
Далі починається класика жанру — інвестиційні та інноваційні проєкти без обличчя. Мінвідновлення й суміжні структури отримують свої десятки мільярдів на “публічні інвестиції”: десь там є реальні укриття, дороги, які потрібні логістиці, відновлення мостів, а десь — просто багаторічна мрія освоїти ще трішки “на розвиток”. У пакеті з другим читанням заходять додаткові фонди, програми, кешбеки, історії “під бізнес”, які будуть пояснювати як сприяння інноваціям. І коли ти питаєш, що з цього прямо зараз робить оборону сильнішою, відповідь розмазана по сторінках: “потім побачимо, зараз головне — прийняти”.
“Скринінг здоров’я” на десяток мільярдів — це синдром цієї самої держави. У мирний час це могла б бути прийнятна ініціатива. У воєнний час, коли поранених часом вивозять з нульовки на волонтерській “бусі”, а шпиталі допрацьовують старим обладнанням, це виглядає як офіційно затверджений спосіб не дивитися у вічі власній медичній катастрофі. Війна вже зробила свій скринінг здоровʼя нації — кровʼю, ампутаціями, ПТСР. Але влада хоче додаткову програму на мільярди, щоби на білборді зʼявився ще один пункт “ми піклуємося”.
Дороги — та сама історія. Писати в бюджеті 10–12 мільярдів на капремонти й будівництво в “прифронтових регіонах” можна було б без сорому, якби кожен кілометр мав підпис Міноборони: “цей напрям — критичний для логістики, цей — для евакуації, цей — для оборони”. Але ми знову бачимо мішанину — трохи військової доцільності, трохи передвиборчого асфальту, трохи лобізму під виглядом відновлення. Війна тут виступає не як критерій, а як універсальне виправдання.
У сумі це дає просту відповідь, чому я говорю про 200–300 мільярдів, які можна було б спокійно віддати фронту. Не як математик, а як людина, яка вміє рахувати пріоритети. Якщо один раз чесно сказати: “почнемо не з того, що ще впарити суспільству як добру справу, а з того, що ми готові забрати у себе”, — цифри вийдуть дуже швидко. Просто там уперше за довгий час доведеться забрати в тих, хто звик забирати, — а не в тих, кого звикли змушувати “потерпіти”.
У цій конфігурації головне питання — не до міністра фінансів і навіть не до парламентської більшості. Головне питання — до Президента.
Він уже встиг публічно привітати ухвалення бюджету й назвати його “важливим сигналом стійкості”. Але для солдата на позиції й лікаря в прифронтовому відділенні важливим сигналом стійкості буде не цей твіт і не ця фраза, а те, чи побачать вони плюс на картці й мінус у жирних рядках, які сьогодні прикриваються словами “резерв”, “розвиток”, “комунікації”.
Президент ще має шанс зробити те, чого ця система люто боїться:
сказати “ні” не ворогу, а власній касті, для якої бюджет — це завжди питання, як вижити і розтовстіти одночасно.
Вето на цей “Міндіч-бюджет” було б не жестом в бік опозиції, а першим за довгий час жестом в бік тих, хто реально воює. Тих, у кого немає ні другого паспорта, ні золотого унітазу, ні фонду, ні марафону, ні “стратегічних комунікацій”.
Тих, у кого є лише зброя, окоп і дуже проста математика: або держава починає воювати разом із ними, або держава їм більше не потрібна.
Якщо держава вже не вміє воювати — хай бодай не заважає тим, хто це ще вміє.
