Тим, хто робить якісь прогнози стосовно термінів закінчення війни з точністю до плюс-мінус дві-три весни чи осені, варто пам’ятати про те, що війна в нас йде з лютого 2014-го року, вона просто розбита на фази, а ще про те, що росіяни абсолютно не бояться вмирати, втрачати, жити у голоді та холоді, заради їх загальної мрії знищити Україну.
Тому, коли експерти починають казати про плюс-мінус ще трошки й перемога, варто розуміти, що це або інформаційно-психологічна атака противника, або експерт хайпожер, який трошки заробляє на темі війни.
От зараз росія буде звітувати про рік «сво», яке «почалося» 24 лютого 2022 року. Думаю, що й наші ЗМІ не втримаються від аналізу. Ось це буде прикро.
Знаєте, ця дата, яку безкінечно проговорюють усі, й на росії й в Україні, трошки дратує. Але ж, все одно, як би мені не хотілося, в інформаційному просторі «сторони конфлікту» зійдуться саме на цій даті. Ну, такі вже в нас експерти, інших не має. Трошки відпрацьовують відлунням російських наративів.
Тому, хочу проговорити цю дату трошки раніше. Бо для мене це не рік, не 12 місяців, а 9 років війни, війни, що почалася у лютому 2014 року. Вважаю, що це буде дуже правильно, згадати саме цей термін.
Якщо б це зробили усі ЗМІ України, це був би гарний ляпас російській пропаганді. Як на мене, це нав’язування дати відліку війни з 24 лютого 2022 року та рахування «перший місяць війни, другий, третій, дев’ятий, одинадцятий», це дуже небезпечно. Бо воно обнуляє дуже багато речей:
— окупацію Криму та окремих частин Луганської та Донецької областей;
— оборону ДАП, оборону Луганського аеропорту, оборону Дебальцево, Довжанська, Ізварино, Лутугіно, Донецька та Луганська;
— Іловайськ, Зеленопілля, Дебальцево, де завдяки зрадникам, холуям російського режиму та окупантам було знищено наших Героїв та мирних жителів;
— обстріл Маріуполя та загибель там людей;
— загиблих Героїв АТО, їх мужні родини, їх вдів та їх сиріт;
— зґвалтованих та закатованих в окупації людей, викрадених дітей;
— роки пропаганди, що перетворили 95% мешканців окупованих частин Луганської та Донецької областей в проросійських, прорадянських українофобів;
— усі звірства та злочини, що робили та роблять окупанти та колаборанти на окупованих територіях;
— екологічні проблеми, екологічні втрати, промислові та сільськогосподарські втрати.
Бачите, як багато того, що обнуляється й зникає, коли ми говоримо про те, що війна почалась 24 лютого 2022 року.
Ви колись думали про це? Думали, як це, почувати себе ніким, коли навколо тебе горе й війна, а тобі кажуть – ні, це здалося, в нас війна почалася лише 24 лютого 2022 року, а все, що ото було до цієї дати, не рахується.
Як вдові, що втратила коханого, бо пішов добровольцем у 2014-му році на війну захищати свою Україну, як батькам, дітям, бо ж у телевізорі немає отої війни 2014-го, а є лише війна 2022 року.
Тому я хочу про це говорити. Тим більше, що ось саме так поводять себе росіяни. Там теж за облік «сво» дата 24 лютого 2022 року, а все, що вини витворяли з 2014-му , це вже й не злочин, й не вони, й ніхто не згадує там про свої втрати. Там повністю обнулили усе, загиблих, вчинки, мету, злочини. Все! Немає окупації, створення ОРДЛО, так завжди було» «Крим-росія», «Донбас-республіки». А потім «Україна напала». Це вже в головах та підручниках.
Більш того, ось чомусь мені здається, що напередодні 24 лютого 2013 року на росії вгатять новий навратив «24 лютого 2022 року, то було не «сво», то була розминка, ми ще не починали». Знаєте, там це викличе фурор. Бо з з’явиться нова ціль, мрія мільйонів росіян, «почати».
Ніхто більше після цієї заяви на росії не згадає про 120 000 загиблих та 300 000 поранених з 24 лютого 2022 року, як не згадує про кількість загиблих та поранених з 24 лютого 2014-го року.
9 років війни мали зробити нас розумнішими, обережнішими, встановити навколо нас інформаційно-морально-психологічно допустимі межі, які б реагували на будь які спроби маніпулювання. Будь яке забуття хоч однієї трагедії призведе до того, що вона повториться знову й знову.
9 років війни, це забагато, як для нашої маленької країни, але з урахуванням того, що 7 років ми мали жорстку лінію розмежування, стримування супротивника на цій лінії та Україна не зазнала жодного обстрілу, то це терпимо.
Економіка працювала, громадяни подорожували, заробляли, не мали клопоту, на телебаченні рідко згадували війну та окупацію, а про те, що в окупації ґвалтують, викрадають, катують, вбивають, знищують взагалі казати було моветон. Бо ж люди втомилися від війни, не треба травмувати їх.
Війна, яка лютувала у країні відійшла на задній план й стала «не на часі». Бо ж літо, відпустка, бізнес, мрії, подорожі.
Мені ставало лячно, коли я чула, що українці втомилися від війни. Трошки тримало те, що не втомлюючись не від чого, мужніла наша армія, осучаснювалася, укріплювалася, а укріпрайони, що були побудовані вздовж лінії розмежування, застережливо натякали ворогу, що йому не пощастить, як що він зробить хоч крок уперед.
Давало надію й те, що країна, на яку напали, в якій йде війна, вперто йшла вперед, у нове життя, в реформи, налагоджувала економіку, давала надію на майбутнє у сильній, загартованій країні.
Але все ж таки за 9 років війни в Україні експерти з усіх питань та ЗМІ утворили дуже небезпечну мильну бульбашка, де війна окремо, громадяни окремо.
Інколи випливали дратівливі теми переселенців та їх проблем. Інколи щось там писали про загиблих. Стерлися з пам’яті ДАП, оборона Луганського аеропорту, знищений Іл з нашими десантниками, оборона Дебальцево та Довжанська. Більшість критичних, військових тем використовували лише для політичних звинувачень політичного супротивника, а ніяк не росії.
Назагал не проговорювалися теми зґвалтувань, катівень, що ширилися на окупованих територіях, екологічної шкоди та лиха, яке завдавали окупанти нашій землі та водоймам, викрадень людей та дітей, яких окупанти використовували на росії не тільки для задоволення своїх сексуальних збочень, а й для трансплантації органів.
Відійшли у бік теми знищення агресивною мілібарі-пропагандою психологічно-ментального здоров’я мешканців окупованих районів. Люди проговорювали лише те, що диктували ЗМІ «наші люди там», навіть не здогадуючись, що «наші люди там» масово вчаться вбивати, мріють про захоплення українських міст для розграбування та перетворення України в ОРДЛО.
Звісно ж на такому тлі, гарно відгодовувалися експерти, які ніколи не були на фронті, не бачили в очі того клятого Донбасу, що там усім муляв, але гармонійно, послідовно й технічно змінювали світогляд громадян, затираючи з пам’яті загиблих у період 2014-2021 роки, окуповані території, окупанта, знищення там населення, не тільки фізично, а й ментально, перетворюючи вчорашніх українців на малоросів, тому не дивно, що з 24 лютого 2022 року зникли 8 років війни й почався марафоний облік днів й місяців. Як дратувало це 100 днів, 200 днів, 300 днів війни, коли вона випалила тебе у 2014-му, знищила твою хату, друзів, рідних, твоє життя.
Коли ми приїхали у село центральної України, тут взагалі гадки не мали, що таке війна. Людей дратувало якесь там АТО, яке «посварило нас з братами». По селу точилися розмови про «армія Порошенка воює проти путіна, щоб забрати собі шахти». До переселенців відношення було негативно-дратуюче. Чого приперлися, чому бігли від гарного путіна, він же все дає й скоріше б росія й нам дала. На фото, «дякуємо героям АТО», у спину «вбивці братів». Усі мої розповіді про війну викликали роздратування — «ти брешеш, такого не буває, по телевізору це не показують, то значить, усе що ти кажеш — не правда».
Ось тільки зараз люди починають казати, що «чого ж нам не розповідали по телевізору про те, що там коїться, чому ми не знали, що таке окупація та росія».
Тому про війну треба казати 24/7. Усю біль, усі болючі теми, вивчати кожну тріщинку, вивчати ворога, кожен його тріумф, програш, щоб розуміти, що нас чекає.
Ось чому варто казати про 9 років війни, згадувати ДАП, а не тільки теперішній рубіж нашого героїзму — Бахмут. Бо Бахмут починався у ДАПі, бо на Донбасі у 2014-му році зароджувалась наша армія, наша впертість, мужність, нестримана лють.
Ми повинні казати не тільки про сучасні трагедії, які майже кожен день відбуваються в Україні через дії росії, а й згадувати те, що перший рубіж болю знущань над мирним населенням, зґвалтувань, викрадень, масових розстрілів, це була Луганщина та Донеччина: розстріляне Лутугіне, Маріуполь, Дебальцеве… хто згадає, що 24 січня 2015 року росія нанесла удар з РЗСО по Маріуполю, в наслідок чого загинуло 31 людина та 117 отримали поранення? Тому й Дніпро, бо забули про Маріуполь. Бо не помстилися тоді. Не зробили висновків.
От зараз пишуть «не забудемо, не пробачимо, помстимося». А чого забули тоді, чому не помстилися тоді? Можливо тому, що 24 січня 2015 року якось зникла з інформаційного простору, бо не на часі, а експерти радили не дратувати людей сумними новинами, щоб не травмувати.
9 років війни…в країні, на яку напали не відбулося будівництво та благоустрій бомбосховищ. Чому? Можливо тому, що Маріуполь та 31 загиблий просто зникли, бо з в нас лише 11 місяць війни.
Сила духу, пам’ять, мотивація, це дуже пов’язані речі. Україна — не росія. Ми часто кажемо ці слова, але не завжди доводимо це усправах.
Пам’ять кожної секунди війни, ось що зробить нас сильними та вмотивованими. Тому, нам треба повернутися до правди: війна, російсько-українська війна почалася у лютому 2014-го року.
Підготовка до цієї війни йшла з боку росії понад 10 років. «Республіки», їх прапори та назви були затверджені політтехнологами у 2004 році.
Крим було окуповано через дозвіл на розміщення там військового контингенту росії. Луганській та Донецькій області не повезло не через руськучелюсть, а тому, що їх віддали на поталу місцевим регіональним феодалам з донецько-луганських кланів, які усі роки Незалежності України будували там на очах усієї України руський мир.
Так, виключно для прикладу: Осередок «Просвіти» м. Свердловськ, Луганської області тричі збирав підписи містян під проханням-зверненням до Верховної Раді України про перейменування міста у Довжанськ й тричі отримував відмову «не має коштів». У 1994 році було зібрано понад 35 000 підписів з 50 000 мешканців міста. У 1997 році, вже було 21 000 підписів. У 2001 змогли зібрати лише 3500 підписів. То у архівах ВРУ десь є й мій підпис під цим документом.
Ми маємо казати й про це, бо це теж війна. Бо це теж входить у ці «300 днів» війни, чи в 9 років, чи ні?
Я ось збираю данні по росії, щодо втрат. Я роблю це з 2014-го року. Вперто, мене про це ніхто не просить, але як взявся за гуж, то не кажи, що не дюж.
Тому ось про ще ще треба пам’ятати тим, хто скорий на прогнози щодо закінчення війни: росіяни не тільки не бояться вмирати, втрачати рідних, їм просто байдуже на ті втрати.
Це ми плачемо по загиблим. Там радіють, що отримають кошти компенсації за батька-сина, та він не буде муляти перед очима п’яним. Росіяни — жорсткі, цинічні, з абсолютно знищеною емпатією люди, які не вміють ні дорожити собою, ні любити себе, ні цінувати життя.
Тому будь-які втрати росії не призведуть до жодного суспільного резонансу, не змінять позиції росіян щодо продовження війни та не стануть загрозою мобілізації.
Життя на росії з часів радянської союзу не змінювалося. Особливо там, за МКАДом, де немає цивілізації, де авто примерзають до фекалій, де немає ні каналізації, ні інтернету, ні будь якого натяку на розвиток суспільства. Люди, що живуть у постійному смороді, багні, мають зарплату лише на задоволення потреби голоду та алкогольній залежності, взагалі не розуміють сенс життя. Їх сенс, відпрацювати, напитися й забутися. Бійка, це розвага. Вбивство, це банальність.
За часи радянщини у радянській людині страхом, тортурами, пропагандою були знищені загально людські чесноти, у тому числі й любов до життя. Церкви московського патріархату весь час займалися пропагандою, зміцнюючи у громадянах росії впевненість, що життя треба прожити лише за ради путіна, кремля, росії, що загинути за путіна та його забаганки. Це героїзм, що вмерти за росію, це найкраще, що може статися з людиною.
Хтось у срсрс висловлював незгоду з афганською війною, направленням туди солдатів-призовників? Хтось був збентежений втратами? Хтось рахував ті втрати? – ні!
З 2014-го року, коли почалась війна та ми на Донбасі побачили перших їхтамнетів, ми одразу звернули увагу та той факт, що жоден з них не казав про життя, лише про смерть. Усі розмови росіян були про смерть: «умереть за россию, за ссср, за коммунизм, за царя, за отечество, умереть в борьбе с фашизмом, умереть в борьбе против америки, умереть»…
Це дуже різнили їх від колаборантів. Мешканці Донбасу, що йшли до лав «ополченія», тобто воювати на боці росіян, казали про майбутнє Донбасу у лавах росії, про якісь перемоги, про налагодження життя в їх омріяному руському мирі, але ось такої манії померти ніколи не висловлювали. Це було табу та моветон.
А ось усі, хто їхав на Донбас з росії, казали лише про смерть та як це важливо, яке благо померти на полі війни.
Спочатку війни, я, як багато інших людей, теж думала про те, що втрати сколихнуть росію, особливо жінок, то писала звернення до матерів російських солдатів. Я не могла уявити матір, що радіє смерті дитини, бо ж отримає компенсацію. Це не людське, це не звіряче, бо звірі плачуть за своїми дітьми, це щось антиістотне. Але, так, матері російських солдатів підтримували їх участь у війни й писали, що пишаються, що їх син загинув героєм.
На росії сотні тисяч загиблих з початку війни, це з лютого 2014-го (я напевне сотні разів буду проговорювати цю дату, щоб усі запам’ятали), а ще сотні тисяч поранених, зниклих безвісті.
Ото зниклі безвісті, це ті, кого ще згадують там, бо ж не отримали виплат. Інших загиблих чи поранених не згадує ніхто. Поранені живуть жебраками, збирають на памперси та протези по соцмережах.
Якось дивилася відеоматеріал про похорон загиблих їхтамнетів, ось свіжих, у березні 2022 року. Місто Гукові, Ростовська область. Йшов похорон, а їх ЗМІ писали, що це фейк, загиблих в Україна немає. Похорон-вінок-солдати стріляють у повітря-медаль на червоному оксамиті — потерь нет!
Але здивувало не це російське банальне «потер нет», а інше. Камера оператора обходила раз за разом по колу кладовище, щоб зняти усю скорботу колег та друзів загиблого, й видно було інші могили, на фото, ще можна розгледіти, люди у формі, дата загибелі 2014, 15, 17 роки, занедбані могили, які поросли бур’янами.
Ніхто на росії вже й не згадує коли почалась війна, чому, що були загиблі, скільки. Тому їм байдуже скільки буде йти війна, скільки буде загиблих росіян, просто байдуже.
Вони пишаються померлими – герої. Заздрять вдовам — оце грошей відірвала. Гонять своїх чоловіків на фронт — бо п’є та б’є, а так будуть гроші, як помре героєм.
Якщо рахунок загиблих на росії буде йти на тисячі, це взагалі ні про що, навіть не здригнуться, якщо на мільйони, просто будуть боятися, щоб не їх загребли, заздрити тим, хто отримав компенсацію, писати доноса на тих, кого не загребли, мріяти, щоб не їх й так по колу.
Знаєте, багато було розмов, у тому числі й на росії, що як буде загальна мобілізація, то владу путіна на росії знесуть. Агов, люди, хто знесе? Росіяни апріорі це не можуть зробити з підстав, що мобілізація вирішує багато їх питань:
— люди не скаржаться на зростання цін (бо ж винні Америка та Україна), люди не скаржаться на безробіття, бо ж (надо потерпеть и победить), люди не скаржаться на те, що живуть у гімні, бо (вот захватим Киев и заживем).
В 2014-му році я писала про те, що війна, це єдине, що може зберегти владу путіна на росії й не помилилася.
Бо на війну та зовнішнього ворога на росії списують усе, розпил грошей, крадіжки з бюджета, навіть «нано-технології», що мали укріпити російську армію, але пішли у офшори, війна списала, бо ж «укропи разбомбили).
Коли на росії буде якась критична лінія щодо запитань, війну обнулять, як це зробили у 2022-році. Тобто війни з 2014-го не було, а з 24 лютого 2022 року йде «сво». Кожна нова дата буде призводити до забуття якогось періоду й відлік втрат буде починатися наново.
Нагадаю, що на росії є офіційно визнані втрати та ті, кого навряд чи згадають.
Нагадаю, що на росії втратами не рахуються добровольці, «вагнери»-зека, мобілізовані мешканці ОРДЛО, добровольці-іноземці, кадирівці.
Група ІС слідкує за оновленнями офіційних втрат окупантів, то картина росіянам подається така «ні про що», ну, є втрати, трошки, не багато, але ж у українців…
З загально відомих офіційних сайтів росії можна скласти таку картинку:
Краснодарський край – 566
Республіка Дагестан – 392
Свердловська область – 374
Бурятія – 372
Башкортостан – 335
Челябінська область – 317
Волгоградська область – 314
Ростовська область –279
Забайкалля – 246
Пермський край – 238
Саратовська область – 228
Татарстан – 215
Самарська область – 214
Оренбурзька область – 206
Нижегородська область – 204.
В жодному з цих районів не було оголошено жалоби, не були натяку на невдоволення, не було жодного мітингу проти війни. Там усім просто байдуже на те.
У російському місті Самара відкрили з пафосом та урочисто цілі колони з прізвищами тих, хто загинув у лютому-березні 2022 року. Однак, у ці списки не внесли жодного загиблого з 2014-2021 року, а їх – як видно на фото місцевого кладовища — дуже багато.
Люди на урочистостях не питають у влади «чому» та «за що», просто обіцяють вмирати за росію, поки не знищать Україну. Вони готові продовжувати вмирати, втрачати, бо це єдине що вони вміють.
Наразі, росія хоче мобілізовувати екс-гастарбайтерів, що отримали громадянство росії за спрощеною процедурою — ах, цей солодкий сир у мишоловці.
А це понад півмільйона колишніх жителів Середньої Азії, які отримали громадянство рф, про це заявив голова слідчого комітету росії олександр бастрикін.
Це не означає, що путін боїться результатів мобілізації по росії. Ні. Це він виконує забаганки росіян про знищення «понаехавших-чорно@@@пих», щоб отримати максимальну підтримку «сво» та мобілізації. Й він знову вгадав. Росіяни у захваті.
Виступ бастрикіна вже викликав фурор й підтримку росіян, шовінізм у всій красі: «зачистим россию от чурок и укропов замочим, чурками закидам». Це знайшло підтримку у понад 80% росіян.
Путін робить усе, що хочуть самі росіяни. Він просто здійснює їх мрії. Це мрія про насилля, мародерство, зґвалтування, педофілію, це мрія про кров, про знищення українців та інших національностей. Тому ніяких нарікань до путіна не буде. А якщо навіть й з’являться, то одразу знайдуть нову відправну точку війни, нове 24 лютого, обнуливши усе, що було до цієї дати.
Так буде до повного зникнення росії. Це довго, але це буде.
Але ми повинні з цієї стратегії росії винести урок, щоб не повторилася війна, щоб ніхто не посмів допустити пробачення росіян, щоб ніхто не допустив що хтось з росіян не понесе покарання, ми маємо кожен день говорити про війну, тисячолітню війну, що йде з лютого 2014 року.
