На початку травня цього року влада Того, маленької держави в західній Африці з населенням у 9 мільйонів людей, дізналися зі ЗМІ, що в полон ЗСУ потрапив студент із Того, який, отримавши навчальну візу через російське посольство в Беніні, замість університету опинився на передовій. Він був поранений, узятий у полон і опинився у в’язниці.
Ця історія викликала великий резонанс у Того. Міністерство закордонних справ країни публічно закликало молодь бути особливо обережною при отриманні пропозицій щодо навчання за кордоном, особливо в росії. Відомство рекомендувало ретельно перевіряти стипендії та звертатися за консультаціями до компетентних органів. Також було заявлено, що дипломатичні служби країни працюють над тим, щоб допомогти громадянам, які опинилися у полоні.
Цей випадок показує, що Кремль розширив свою глобальну стратегію вербування, дедалі більше залучаючи африканські країни поповнення своїх виснажених людських ресурсів. Після значних втрат і зростання внутрішнього невдоволення через примусову мобілізацію росія розширила вербування за кордоном, націлившись на колишні країни СРСР, Середньої Азії та Близького Сходу, а також країни Африки. Цілі вербувальної кампанії Кремля спрямовані на уникнення подальшої негативної внутрішньої реакції в країні, експлуатацію фінансових труднощів іноземних громадян, а також створення політичних боргів в африканських урядах, які залежать від російської безпеки чи допомоги.
За даними ГУР, основне вербування ведеться серед громадян країн Центральної Африки, таких як Бурунді, Руанда, Конго та Уганда, де досить сильний вплив російських найманців на місцеві режими. Вербуванням африканців займається спеціально створений підрозділ міністерства оборони росії. Є кілька варіантів вербування. В африканських країнах широко поширена онлайн-реклама у місцевих медіа, в якій через посередників громадянам пропонуються освітні стипендії у російських університетах, робота у будівництві чи сільському господарстві в росії, програми навчання у рамках програм «двостороннього співробітництва». Але в реалії, після прибуття в росію, візовий статус використовується як важіль. Іноземців, які прибули до росії, які в більшості випадків зазнають великих фінансових труднощів, відразу ставлять перед фактом, що вони повинні піти в армію, щоб уникнути депортації або отримати посвідку на проживання.
Вербувальники «Групи Вагнера» та МО РФ пропонують прискорене отримання російського громадянства в обмін на військову службу, змушуючи бажаючих підписувати контракти, не роз’яснюючи умов. Одним із головних активів вербування є африканські ув’язнені, які розглядаються як «одноразові активи» — дешеві, які не відстежуються та витрачаються. Їм часто пропонують неправдиві обіцянки: свободу, гроші чи російське громадянство в обмін на військову службу. Багатьох відправляють на найнебезпечніші позиції на передовій, часто з мінімальною підготовкою. Молоді африканці потрапляють у пастку фінансового відчаю і виявляються гинуть на війні, про яку вони мало що знають, а їхні сім’ї залишаються в невіданні, без офіційних повідомлень про загибель чи компенсацію.
Група Вагнера та її наступні структури при Міністерстві оборони росії посилено проводять вербування в африканських в’язницях, особливо в: Центральноафриканській Республіці, Малі, Буркіна-Фасо, Того та Камеруні.
Вони укладають приватні угоди з місцевою владою або військовими хунтами, щоб отримати доступ до ув’язнених в обмін на зброю, навчання або послуги із захисту своїх режимів. Це є частиною ширшої моделі «зброя в обмін на вплив», коли Кремль надає підтримку режиму, а натомість отримує повний контроль над людськими ресурсами та місцевими активами.
Оцінити точну кількість африканських найманців, убитих під час боїв за росію в Україні, складно через обмежену прозорість та непослідовну звітність. Проте наявна інформація дає певне уявлення масштабах цих втрат. Згідно з звітами, у конфлікті брало участь близько 249 африканських найманців із 14 країн, підтверджено 103 загиблих.
Дані щодо конкретних країн:
Нігерія: серед 249 найманців 97 були з Нігерії.
Алжир: 60 найманців були з Алжиру.
Південна Африка: брали участь 35 осіб із Південної Африки.
Зімбабве: згідно з звітами, у конфлікті брали участь три колишні солдати із Зімбабве.
Таємний характер вербування та розгортання найманців у поєднанні з обмеженим висвітленням у ЗМІ та офіційним визнанням ускладнює встановлення точних цифр втрат. Багато африканських урядів публічно не підтвердили участі чи загибелі своїх громадян у конфлікті, що ще більше ускладнює спроби отримати точні дані.
На підставі наявних даних, близько 41% африканських найманців, завербованих росією для війни в Україні, було вбито. Зокрема, із 249 відомих африканських найманців було зареєстровано 103 випадки загибелі. Цей рівень втрат помітно вищий, ніж загальний зареєстрований рівень смертності серед усіх іноземних найманців, що воюють на боці росії, що становить близько 44,5% — із 5962 випадками загибелі із 13387 іноземних бійців.
Вербування росією громадян Африки для участі у бойових діях в Україні — це не просто поповнення «гарматного м’яса», а основний компонент ширшої неоколоніальної стратегії, спрямованої на мілітаризацію бідних верств населення Африки для обслуговування геополітичного порядку денного Москви. росія позиціонує себе як «антиімперіалістичного» партнера Африки, протиставляючи себе Заходу, але замість того, щоб сприяти рівноправному партнерству, Кремль відроджує екстрактивну, опортуністичну модель взаємодії, в якій життя африканців перетворюються на товар для геополітичних цілей.
Кремль має такі геостратегічні цілі:
– заміна робочої сили без внутрішнього ризику, дозволяючи продовжувати наступи в Україні та уникаючи при цьому втрат серед своїх громадян;
– знижує ризик внутрішніх протестів чи політичної реакції у країні;
– посилення політичного контролю над африканськими урядами, пропонуючи підтримку безпеки місцевим режимам (або закриття очей на авторитаризм) в обмін на політичну стабільність чи сировину;
– впровадження найманців та російського впливу у військові інститути країн Африки;
– пропаганда, що дозволяє Кремлю заявляти про «міжнародну підтримку» своїх військових зусиль;
– представлення участі африканців як частина «глобальної антизахідної боротьби», апелюючи до панафриканської чи антиколоніальної риторики;
– підрив західних наративів про війну шляхом демонстрації «багатоетнічної коаліції»;
– впровадження розвідувальних активів до африканських груп для використання у післявоєнних кампаніях впливу.
– вплив на африканські уряди за допомогою таємності, спільної злочинної співучасті або політичного шантажу;
– Вплив на місцеві еліти або польових командирів за допомогою контролю над бойовиками та тюремними системами.
Якщо це не зупинити, це може перетворити африканські в’язниці на центри вербування для іноземних воєн та створити потік примусових африканських бійців, які є одночасно жертвами та інструментами стратегії Кремля. Новий набір проросійських лоялістів, які можуть бути відправлені назад до Африки для репресій чи операцій із впливу. Це підживлює довгострокову мету Кремля: мілітаризація африканської політики обслуговування російських інтересів.
Використовуючи пропагандистські гасла а ля «росія та Африка – друзі на віки», вербувальна кампанія Кремля несе у собі великі негативні геополітичні наслідки для Африки. Насамперед це ризик дестабілізації, оскільки повернення африканських найманців (поранених, травмованих чи радикалізованих) може становити загрозу безпеці у слабких чи авторитарних державах, і навіть зміцнює вплив Москви на африканські уряди у вигляді військової залежності чи примусової дипломатії.
Вербування ув’язнених для війни порушує міжнародні гуманітарні норми, особливо якщо це робиться без належної правової процедури. Це може кваліфікуватися як форма сучасного рабства чи примусової праці відповідно до міжнародного права.
Тиха мілітаризація громадян Африки за кордоном відображає зростаючу залежність країн від непрозорих угод із Москвою, які внутрішня опозиція та громадянське суспільство дедалі частіше розглядають як зраду національних інтересів.
Також країни Африки ризикують втратити свої репутації на дипломатичній арені і виявитися втягнутими у війну, яку вона не обирала. Вони можуть зіткнутися з тиском західних партнерів, щоб дистанціюватися від співпраці з Росією.
Вербувальна кампанія в Африці є одним із інструментів геополітичної стратегії Кремля, тому міжнародна спільнота має викривати та протистояти цим практикам як порушенням міжнародних норм у галузі прав людини, а африканські уряди мають відновити суверенітет, відкинувши приховані угоди з мілітаризації.
Африканський союз та Економічна спільнота країн Західної Африки повинні розслідувати та карати будь-які уряди, замішані у вербуванні, а західні донори мають чинити тиск на африканські уряди, щоб вони відкидали ці угоди в обмін на допомогу, візи чи підтримку розвитку.
Діяти необхідно вже зараз, тому що наслідки незабаром можуть викликати незворотні процеси на африканському континенті, створивши чергове вогнище світової нестабільності на одному з найуразливіших місць нашої планети.
