Принаймні, істерика Лаврова та Медведєва з приводу "відмови" України від будь- яких перемовин, свідчить, що це так.
Росія і надалі вживає неприйнятну для нормального діалогу лексику, не кажучи вже про воєнну практику. Вимоги "денацифікації", а то й "капітуляції", визнання окупації Криму і терористичних сепаратистських анклавів "ДНР" та "ЛНР", постійні погрози вдатися до тактичної ядерної зброї". Правда, після стрімкого контрнаступу ЗСУ на Харківщині росіяни лишилися "вальяжного" стилю своїх вихлопів, і нотки розпачу вже прозоріше вчуваються у їхніх "ультиматумах".
Принаймні сьогодні Медведєв заявив, що "якийсь Зеленський сказав, що він не буде вести діалогу з тими, хто висуває ультиматуми. Нинішні "ультиматуми" – дитяча розминку перед вимогами майбутнього. І він їх знає: тотальна капітуляція київського режиму на умовах Росії".
Медвєдєв, як завжди, з похмілля плутає грішне з праведним і видає бажане за дійсне. По-перше, тонкі натяки Зеленського на форумі Yalta European Strategy про відмову від переговорів з агресором більшою мірою стосувалися певних західних партнерів України (хоча я щось мало йму віри чуткам, що, мовляв, Блінкен привозив до Києва прохання Байдена про діалог з Росією, і про це трішки згодом). І саме цей факт свідчить, що на позицію Росії насправді вже мало хто звертає увагу. Скільки б Медведєв не істерив у Телеграмі, і скільки б Лавров не розводив демагогію про "миротворчість" на тлі того, що "в Україні вже все сказали з приводу переговорів. "Заявляють, що діалог може відбутися тільки після перемоги України. І потім, коли "Росія піде з українських земель", вони готові нав'язувати свої умови".
Інакше й бути не може. І Лавров, і Медведєв дуже добре втямили, що ці переговори можуть відбутися без них, і взагалі – без Путіна. З ким, — це інше питання. І саме від відповіді на нього залежатиме ймовірність перемовин навіть після того, як росіяни віддадуть Донбас і Крим. Бо насправді у РФ зараз ми бачимо лише одну, наразі дуже обережну опозицію кремлівському цареві, і ця опозиція аж ніяк не вселяє надії на кардинальну зміну політики імперії, навпаки, — лише зміцнення реваншистських настроїв. Гіркін, Прігожин, Соловйов, Кадиров та іже з ними, — які раптом дозволили собі ніжно критикувати Путіна, — насправді є "яструбами" російського фашизму, і поразки орди відкрили для них вікно можливостей для входження у вищу лігу російської політики.
Ці люди, як і Путін, розуміють лише дипломатію канонерок. Що й не дивно, адже саме нею вони послуговувалися упродовж десятків літ і роблять це й надалі. Тому Зеленський, Резніков та Кулеба вчасно опанували цей стиль.
А ще у Москві справді не здатні формулювати адекватну переговорну платформу, і це насправді провокує закономірне питання: а чи вартий діалог з неадекватами "свічок", тобто часу і зусиль?
Влучно сказав президент Німеччини Штайнмаєр, правда, в іншому, релігійному контексті, але зараз маємо таке переплетення контекстів, сенсів і реальностей, що слова на засіданні Всесвітньої ради церков сприймаються буквально і для справ мирських: "Діалог не є самоціллю... Діалог має привернути увагу до несправедливості, має ідентифікувати як жертв, так і винуватців – та їхніх посіпак. Однак діалог, який не виходить за рамки благочестивих побажань і розпливчастих узагальнень, в гіршому випадку може стати майданчиком для виправдання і пропаганди".
Тепер про Блінкена і пропозицію Штатів. Якби мова йшла про когось з європейських партнерів, то цілком можна було б повірити, що так воно є насправді. Що Європа, застрашена перспективою не надто комфортної зими без російських енергоносіїв, схильна до примирення коштом української поступливості. Але коли йдеться про США, то це, видається, з галузі фантастики. У Вашингтоні зважилися твердо вилікуватися від менінгіту, який постійно провокувала Москва, принаймні, він його часткових симптомів. Байден і Пентагон чудово розуміють, що Україна стала не тільки полем вирішальної битви з паралельною цивілізацією, але й елементом стримування Китаю, який не дає Пекіну поглинути Тайвань. А таке стримування, хай навіть тимчасове, грає на руку Америці, оскільки відкриває для неї часовий лаг. Тим паче, що перемога України і розвал Росії може взагалі перевести фокус уваги Пекіна в інший бік – на ласі шматки уламків імперії.
З іншого боку, адекватні лідери Європи та США також усвідомлюють, що поки існуватиме Росія, вони житимуть у постійній тривозі через її майбутні інвазії. І приклад "балканської кризи" чітко дав їм зрозуміти, де очікувати чергового конфлікту. Додайте сюди Молдову з невирішеною проблемою Придністров'я, і Балтику, яка, вочевидь, буде серед перших потенційних жертв російської агресії у випадку "українського замирення".
Демократичний світ мусить провадити дипломатію канонерок до повного розвалу Росії. Втілення цієї дипломатії на практиці, на жаль, а, може, й на щастя, випали на долю України (на щастя тому, що маю сумнів, чи змогла б інша нація бути здатною до такого спротиву).
Так, ціна, яку платить за цю свою роль Україна, жахлива. Але це ціна майбутнього держави, яка матиме право на роль лідера і гаранта безпеки Сходу Європи.
