Дні зараз теплі, як літом. Проте вечори, й ночі, й ранки якось вже різко холодні. Дивний та несподіваний перепад температур. Хтось в куртці, а хтось у футболці.
Вони їдуть повз супермаркети та кав'ярні, зупиняються поїсти, бо ж напевно їдуть всю ніч. До кордону/від кордону. На передову/з передової. Великий організм у камуфляжі, ця озброєна система, що живе своїм особливим життям. Вони бачать більше. Напевно, пропускають через себе більше. Мають наслідків більше, випробувань, звичайно, більше.
Не всі, хто поїхав до кордону - звідти повертаються.
Я їх бачу багато і часто. Ми зараз великий мурашник, насичений кольором хакі та подекуди напругою, подекуди болем, подекуди чорним гумором. Серед нас і колоритні козаки з зачіскою та кільцем у вухах, як наче бери й малюй з них портрет. Вони знають, що привертають увагу, знають, що красиві та колоритні, тихцем посміхаються). Серед нас і ті, чиє життя перевалило за середину, і вони спокійні та втомлені, й досі воюють. Серед нас і молоді хлопці, що грають мускулами та їх, вибачаюсь, "пре" від власної крутості, бо ж вік такий, коли крила є, навіть вже обпалені. Але ж попри все літають.
Наші підлітки, яким від сили 13-14, проходячи повз, жартують між собою:
- ти чого не служиш? Ти що, ухилянт??
Воно ще мале, але носить кепку, кимось з військових подаровану. І осінь наша така, насичена димом та близькою війною, і чиїмось смутком, і чиїмось колоритом, і чиєюсь грою м'язів, і спокоєм, і сміливістю, і надією, і втратами...
Дивна така осінь на Сході, де хтось після ночі в дорозі вискочить з автобусу, у військовій формі та в шльопках на босу ногу, за кавою. Буде стояти з нею, примруживши очі від перших променів сонця, замислившись про щось тільки йому відоме...
Харків.
