У цьому є очевидна логіка. Коли у 2014 році вибирали майданчик для переговорів, необхідною була країна, до якої могли б без проблем приїжджати представники ворогуючих сторін. Білорусь, незважаючи на обмеженість свого суверенітету і союзницькі відносини з Росією, підходила завдяки хорошим відносинам з Україною. Хоча і у тій ситуації у мене, наприклад, немає сумнівів, що за українськими делегатами велося постійне спостереження, їх розмови записувалися, контакти відстежувалися. І для цього навіть не потрібно було агентів білоруського КДБ. Російські спецслужби відчувають себе в Білорусі як удома.
Однак тоді білоруський президент Олександр Лукашенко не переставав говорити про дружні стосунки з Україною. А тепер перестав. І ми розуміємо чому - після масових протестів білорусів проти фальсифікації підсумків президентських виборів і авторитаризму тупої влади єдиною опорою білоруського режиму - крім власних силовиків - залишився Кремль. З правителя, що паразитує на російській економіці, Лукашенко перетворився на васала Кремля. Ну і окрім того посилилася його власна ненависть до України - країни, у якій був Майдан і громадянам якої вдалося відправити свого Лукашенка до Ростова. А білоруському диктатору не хочеться до Ростова, йому потрібно і далі грабувати Білорусь. І якщо за це потрібно лягти під Путіна - проблем немає. Ляже, куди скажуть.
Саме тому для нас тепер їздити до Мінська - це означає втратити почуття власної гідності.
