Читаючи біографію Юзефа Пілсудського, написану Влодзімєжем Сулєєю (укр. переклад - "Дух і Літера", 2018), натрапив на цікавий епізод. 1919 року Пілсудський, виборюючи незалежність Польщі (включно з польським контролем за Галичиною та Волинню), замислився про союз із Петлюрою, який, втрачаючи силу "в сутичках із більшовиками і Денікіним", 9 серпня письмово звернувся до Пілсудського з проханням по допомогу. "Пілсудський однак визнав, що передчасна (!! - О.П.) допомога з боку Польщі могла б стримати схильність Петлюри та його оточення до угоди. Тому марш на Київ повинен відбутися не раніше, ніж коли Наддніпрянська Україна своїм політичним існуванням буде завдячувати тільки Польщі." (с. 277-278 укр. видання)
Вам це нічого не нагадує?
Мені ця тактика зволікання з військовою допомогою жваво нагадала варшавські події 1944 року - коли поляки почали повстання проти німців з метою зустріти Червону армію вже як господарі та нова місцева влада (ту саму стратегічну мету мали також дії українських загонів на Волині у 1943-44 роках), але Сталін, чудово розуміючи це, вирішив почекати й зупинив наступ Червоної армії аж до моменту, поки Варшавське повстання не було придушене німцями - і так успішно створив ситуацію, в якій майбутня польська держава "буде завдячувати своїм політичним існуванням" лише СРСР.
Там і там, відповідно, польська та радянська влада діяла однаково цинічно у власних політичних інтересах.
Слава Богу, що зараз часи змінилися й аналогічні за спрямуванням суто словесні ескапади Орбана вже сприймаються в Європі як обурливий анахронізм на межі зі зрадою спільним інтересам ЄС.
Але й забувати такі уроки історії теж передчасно.
