Кому цікаво що я пишу, той знає, що я народилася та жила до 2014-го року у місті Свердловськ, Луганської області. Це невеличке шахтарське містечко, яке знаходиться на україно-російському кордоні. Після декомунізації воно має назву – Довжанськ. Це не історична назва, бо місто виникло у 1938 році, коли почалося масове заселення цього краю під час розбудови шахт. Скоріше це назва з виду топонімів, бо походить від річки Довжик, яка тут колись була.
Ще давно до війни, серед містян було дуже популярно вигадувати місту якісь образливі прізвиська. Я не знаю, чому так. Просто розповідаю, що було. То от свердловчанам зайшла б шютка-юмар про “сіськадовськ”. Бо знущатися з міста було дуже популярно. То здебільшого місто називали “Смердиловка”, “Смердловск”, “Шарапкостан” (це від найстаршого селища у місті Шарапкино). Або скорочено «Свердловка».
Я вже й не пригадаю усі ті прізвиська. Я ніколи не розуміла, як це жити й ненавидіти ту землю, де живеш. Одразу напишу тим, хто підійме ґвалт “чого не перейменували”. Часто закидають таке. Десь у архівах ВРУ є тека з назвою нашого міста. Бо тричі з 1991 року містяни, а тоді там було дуже багато просвітян, україномовних й просто патріотів міста, збирали підписи й подавали до Ради документи з проханням про перейменування міста.
У місті навіть проводили опитування, як краще “Довжанськ”, “Довжик”, “Шарапкино”. Були навіть пропозиції змінити назву міста на “Східносонцьк”, “Степове”, “Шахтарські зорі”. Але тричі ВРУ відмовляла з позначкою “відсутні кошти”.
Так ми й жили до війни Свердловськом. З пам’ятниками червоним комісарам: свердлову, який ніколи тут не був, дзержинському, горюшкину та іншим. Звісно з величезним леніним на площі Миру. Й кожний раз, коли щось відбувалося, люди казали: “ой, это ж Смердиловка, тут по другому не будет”.
Увесь час тут чомусь чекали щось погане. Ніколи не вірили у зміни, тому кожні вибори вибирали одного й того ж мера, бо ж “лучше ничего не менять, а то этот наворовался, а новый сильнее воровать будет”.
Ніхто й нічого не хотів змінювати. Якось приречено видихали оте “смерділовка” й усе, на місто усім було байдуже, кожен жив своїми справами. Сміття, розбиті дороги, палаючи терикони, відсутність перспектив – ось так розповідали містяни про найсхідніше місто в Україні.
Хоча, насправді, це було лише в уяві громадян. Бо місто все одно мінялося, розвивалося, розквітало, осучаснювалося. Працювало багато бібліотек, кінотеатрів, гуртків: цирковий, фільмографія та фотографія, театральний, гончарство, малювання, вишивка та писанкарство. Мінялися написи та вивіски на українські. Відкривалися нові приватні підприємства, фермерські господарства. Люди отримували найбільшу у регіоні зарплату. У місто приїжджали зірки української естради.
Люди жили у місті гарно. Навколишні міста – Ровеньки, Краснодон, Антрацит – завжди заздрили життю свердловчан. Але ті зло казали “все равно это смердиловка”, але чомусь не змінювали нічого, що їм не подобалося та не їхали туди, де було б краще на їх думку.
Були у місті й ті, хто прагнув змін. Народжувала ця земля багато талантів, дивних людей, бунтарів, але усі вони ніколи не були визнані у місті, були або оголошені ворогами, або “городскими сумашедшими”. Й вигоряли, вмирали ці “білі ворони” чи просто їхали геть.
Й ось 2014-й рік. Багато красивих слів, лозунгів про велич Донбасу, мрії про краще життя під триколорами. “Вот заживем”, мріяли свердловчани, “россия нам все даст, вложит сюда миллиарды”. Звісно ж ніхто не слухав “врагов города”, “врагов свердловской власти”, “укропов” та “нациков”, які казали, що нічого гарного росія не принесе. А коли ми виїхали, рятуючи своє життя від тої критичної більшості та руського миру, нам довго писали “приползете на коленях”.
Що ж, майже 10 років, як ми “повземо назад”. Вже майже 10 років, як би я хотіла тицьнути оцим завзяттям 1 березня 2014-го року у пику тим, хто стояв на тих мітингах та волав «с расией па багатому».
Я знаю, що багато хто з містян шкодує, але здебільшого за тим, що їм не вдалося «показать нам». Шкодують, що в них не вийшло. Мріють, щоб ми жили ще гірше. Що ж, висновки давно зроблені.
Оце моніторю ексмісто, щоб побачити, чи виконала росія усі мрії свердловчан, чи дала оте омріяне “пабагатому”, як змінилося місто після “асвабаждения”. Дуже багато цікавих змін. Зникли хлібозавод, зникло багато приватних підприємств, магазинів, дороги, чисті узбіччя теж зникли, на колись великому базарі, куди їхали за товаром мешканці Ростовщини працює лише 10% з тих торговельних павільйонів які там були, закриті майже усі шахти, навіть мільйонники.
Й ось думаю собі, оце і є те саме “пабагатому, по-русски” про яке мріяла критична більшість мешканців-смердлюківців чи свердловчан, я не знаю, як вони себе відчувають та ким. Чи може всесвіт, у якого гарне почуття гумору, все ж почув оте тупе набубнювання про «смерділовку» та взяв й перетворив колись гарне затишне місто на смітник.
Декомунізовану назву міста, до речі, спочатку там не прийняли. Вірніше прийняли, як-то кажуть, “в штыки”. В перший рік, коли Свердловськ став Довжанськом, там бушувало у соцмережах “никогда, никогда, только через наш труп Свердловка не будет Должанском. Ну, через ваш труп, то через ваш труп. Самі ж просили. Всесвіт він цікаво виконує побажання.
Свердловськ (Довжанськ) вже місяць живе без води, світла, ліків, стоїть в чергах на україно-російському кордоні (саме так це позначено на дороговказувачах), щоб з’їздити у Ростов та купити там харчи, бензин, ліки. У місті бушує епідемія кашлюку у дітей, корости у дорослих, воші, клопи, туберкульоз, сифіліс, наркоманія. Цікаве життя, вам не здається?
Більшість з тих, хто у 2014-му будував руський мир, загинуло на війні, вмерло від хвороб та через непрофесіоналізм лікарів, виїхало з міста у пошуках кращої долі, хто на росію, а хто й в Україну, навіть на західну, у лігво самих бандерівців.
Сьогодні прочитала цікавий диспут у місцевій групі Довжанська. Мешканці міста, критична більшість, шоковані “предательством” пошукової системи Рамблер. Бо ж видає вона на мапах та у пошуку українське місто Довжанськ, Луганської області, Україна, а не “лнр”, “росія” чи “Свердловск”. Ну, крайнього у “предательстве” знайшли, то Гугл, Маск й “америкоси”, яке усе контролюють. Зійшлися на тому, що про це треба доповісти “куда надо” й навіть “самому”. Пишуть листи у “следственный комитет рф” та путіну.
Але це вже звично. Звична поведінка, бо за будь якої халепи та невдоволення мешканці ОРДЛО, я вже давно не вважаю їх громадянами України, вибачте – пишуть листи путіну. Незвично те, що не зникли песимізм, засмучення та безперспективність, а мали ж, бо у «народній республіці» живе лише «народ донбасу» Як же так? А пабагатому?
З “пабагатого” перелік невеличкий, але стабільний: зниклі розкрадені й затоплені шахти, відсутність ліків, води, світла, тепла. Знову в ОРДЛО ніхто не бачить ані винного, ані причин того, що сталося. Знову шукають якісь образливі та гидотні прозвища місту. А чи винне воно? Можливо у тому, як виглядає місто винні ті, хто живе там?
Сумна історія одного окупованого міста. Скільки їх, цих історій? Наразі головне, щоб їх не ставало більше.
Любіть свою землю, свої міста. Нікому не дозволяйте глузувати над їх назвою, історією, навіть, коли вона ось така «утворено у 1938 році». Навіть, якщо в них живуть не дуже гарні люди, бо такі самі люди є повсюди. Десь їх більше, десь менше. Окупант довго створював колонії на нашій землі, знецінював, перемелював, вбивав найкращих, щоб на їх місце поселити найгірших. Уся наша історія, це історія окупації, боротьби й горя. Але наші міста стоять на нашій український землі. Ось це найголовніше. А люди, вони завжди люди.
