Ми звикли пояснювати власну бідність статистикою. Середня пенсія — шість тисяч із гаком, «типова» — між трьома й п’ятьма, мінімальна — дві з половиною. Звикли приймати це як клімат: ну така погода, така географія, така історія. Але в той самий час у тій самій державі діє інша метеорологія: там, де щомісяця капає триста, а інколи й майже чотириста тисяч гривень «довічного утримання»; де «несуддівська» пенсійна верхівка злітає до чверті мільйона; де сама ідея стелі — того здорового глузду в бетоні — виявляється декорацією. І в цій розломній зоні, між 3 340 грн і 390 184 грн, між зубним болем, відкладеним «до кращих часів», і рясним, мов весняний паводок, перерахунком «за статусом», — там і лежить правда про державу. Не про конкретний уряд чи «реформу», навіть не про війну. Про державу як спільний дім — або як кастову фортецю.
Коли кажуть: «щоб суддя не брав, держава має платити багато і гарантовано», — це звучить раціонально рівно до моменту, поки не побачиш механіку. Бо в нас платять не «багато» — в нас платять безмежно. Формула довічного утримання так і задумана: половина винагороди чинного судді відповідної ланки — як база; за кожен рік понад двадцять — ще два відсотки (до 80–90%); головне ж — автоматичний перерахунок щоразу, коли зростають оклади тим, хто залишився в мантії. Індексація не до інфляції, не до середньої по економіці, а до внутрішнього термометра елітної групи. Звідси — суми у двісті, триста, чотириста тисяч, які з «скандалу» перетворюються на «логіку системи». «Гарантія незалежності» підмінена «ліцензією на відрив»: від людей, від економіки, від відчуття міри.
У прокуратурі — інша арифметика, але та сама логіка. Шістдесят відсотків від чинної місячної зарплати на момент звернення — не від середнього за кар’єру, не від історичної бази, а саме від вершини, яку держава сьогодні платить на посаді. Додайте «вислугу», часто без жорсткої вікової планки, — і отримаєте мультиплікатор, що зносить будь-які обмеження. Спроба поставити межу впирається в судову практику: стелю знімають позовами, прецедент множиться, бюджет слухняно додає нулі. Солідарна система — крихка конструкція спільного ризику — перетворюється на сервіс персональних рент, тільки називається це шляхетно: «право».
Є ще один коридор, яким течуть гроші — тихо, без заголовків, але з тією ж моральною логікою. Індустрія інвалідностей. Там, где висока посадова зарплата вчора, там сьогодні знаходиться довідка; завтра — гарантованих 60% від «чинної»; післязавтра — стабільний чек на роки. Найцинічніше тут не підроблені довідки (хоч і вони траплялися), а сама конструкція стимулів: система платить не за реальну втрату працездатності, а за колишнє місце на зарплатній піраміді. Докори сумління та стандарти перевірки відступають перед магією формули. І поки країна збирає на протези й фронтову медицину, держава утримує акуратний механізм сірого достатку — для «своїх».
Та навіть це — не вся географія розриву. Є ще винагороди верхніх поверхів держкомпаній. Держава, що банківським дротом підпирає соціальні видатки, одночасно платить своїм топменеджерам суми, які важко пояснити навіть у мирний час, а у воєнний звучать як провокація. Керівник державної пошти декларує близько 11,7 млн грн на рік — грубо ~970 тис. грн/міс «грязними». Група державного газового гіганта — 25+ млн грн/рік тільки зарплати (понад 2 млн/міс). Очільник державних нафтових активів — ~26,7 млн грн/рік (у середньому 2,2–2,3 млн/міс). Системний оператор енергомереж — сотні тисяч базово плюс щедрі бонусні «піки»; навіть там, де літаки не літають, аеропортова вертикаль уміє рахувати мільйони для начальства. «Золоті парашути» — ті самі до шести окладів при звільненні — спокійно чекають свого часу. Формально — аргумент «про ринок і таланти». По суті — право на комфорт за чужий рахунок: для когось воєнний час — режим економії, для когось — просто інший тип контракту
Картина розриву: числа, що печуть
• Найвища пенсійна виплата: 390 184 грн/міс (довічне грошове утримання судді у відставці).
• «Несуддівський» максимум: ~246 000 грн/міс.
• Середня пенсія (літо 2025): ~6 410 грн; більшість — у коридорі 3–5 тис.; мінімальна де-факто: 2 361 грн.
• Середня зарплата (I кв. 2025): ~23 460 грн/міс.
• Для «звичайних» пенсій діє стеля 10 прожиткових мінімумів для непрацездатних (23 610 грн). Для «каст» — або не діє, або легко обминається.
Математика контрасту:
• 390 184 грн = 61× середньої пенсії; ~17× середньої зарплати; ~165× мінімальної пенсії.
• 246 000 грн = ~38× середньої пенсії; ~10,5× середньої зарплати; ~104× мінімальної.
Розподіл тягаря: понад половина пенсіонерів живе до 5 тисяч; менш ніж 15% мають понад 10 тисяч. На цьому тлі будь-яка виплата у 200–400 тис. звучить як системна провокація.
Архітектура ренти: як працює машина винятків
Судді. Довічне грошове утримання — 50% винагороди чинного судді +2% за кожний рік понад 20 (до 80–90%). Автоматичний перерахунок до окладів діючих суддів. Індексація до внутрішніх окладів, а не до інфляції чи середніх в економіці — результатом стають «астрономічні» суми.
Прокурори. Спецформула: 60% від чинної місячної зарплати (а не історичної) + «вислуга». Спроби обмежити верх часто розбиваються об судову практику. Через позови «стелю» знімають, прецедент множиться — бюджет платить.
Силовики. Грошове забезпечення перетворюється на пенсійний мультиплікатор. Право на «особливе» з винятку стає правилом.
Спільний дефект: прив’язка до чинних зарплат і відсутність універсальної стелі. Саме це народжує 200–400 тис. на місяць.
«Інвалідність як індустрія»
Висока посадова зарплата → статус інвалідності → 60% від «чинної» — і гарантований високий чек. Без єдиного реєстру рішень, перехресної звірки з реєстрами зайнятості/доходів, повторних оглядів у незалежних комісіях це лишається прибутковою індустрією, а не соціальним захистом.
Паралельна реальність зарплат: керівники держкомпаній і топчиновники
• Держпошта: ~11,7 млн грн/рік (≈ 970 тис./міс).
• Нафтогаз: 25+ млн/рік (понад 2 млн/міс).
• Укрнафта/Укртатнафта: ~26,7 млн/рік (≈ 2,2–2,3 млн/міс).
• Укренерго: сотні тисяч базово + бонусні піки;
• Аеропорти (без перельотів): мільйонні річні винагороди керівників;
• Укрзалізниця: уривчаста прозорість, «мільйони на рік» для топів на тлі кратно нижчих зарплат рядових.
• «Золоті парашути»: до 6 окладів при звільненні — без прив’язки до воєнної економії.
Психологія приниження: як це відчувається «знизу»
Пенсіонерка із 4 200 грн: два прийоми лікаря, пігулки від тиску, квитанції — і місяць уже «в мінусі». Тим часом держава перераховує 300–400 тис. «за статус». Це не просто арифметика — це публічна педагогіка цинізму: урок, який вчать щомісяця, без перерв і канікул.
Чому це руйнує державу (вісім ризиків)
1. Ерозія соціального контракту: формула без довіри штовхає людей у тінь.
2. Мобілізаційна слабкість: держава воює легітимністю не менше, ніж снарядами.
3. Моральний ризик: «60% від чинної» + «довічне» + «інвалідність» = інструкція полювання на статус.
4. Фіскальний перекіс: «каставиплати» витісняють індексацію «низів», реабілітацію, відбудову.
5. Інституційна корупція: замкнений контур самозбереження «суд — прокуратура — парламент».
6. Демографічні ножиці: один працюючий — один пенсіонер; «безмежні» формули = нові податки або борг.
7. Нормалізація несправедливості: прецедент надпереваг породжує апетити інших груп.
8. Гнів як ресурс ворогів і демагогів: абсурдні розриви легко монетизуються проти нас.
Міфи та відповіді
• «Без щедрих гарантій судді стануть зговірливими». Гарантії — так; автопілот ренти — ні. Незалежність — захист від тиску, а не ліцензія на безмежність.
• «Частка цих витрат мізерна». Для бухгалтерії — можливо. Для політики — це лакмусовий папірець справедливості: символіка б’є по довірі сильніше за цифри.
• «Все в межах закону». Закон — це договір. Коли договір руйнує баланс, його переписують, інакше це легалізований цинізм.
Європейський ракурс без самозаспокоєння
У ЄС спеціальні гарантії для суддів і прокурорів існують, але індексація зазвичай прив’язана до інфляції, діють реальні стелі, а розриви у 60–100 разів між верхом і середньою пенсією — радше екзотика, ніж норма. Питання не у факті гарантій — питання в дизайні: де закінчується захист незалежності і починається монетизована недоторканність.
Післямова
Коли на верхніх поверхах давно порозбирали перегородки, а на нижніх — люди підпирають стелю плечима, будинок рятують не молитви про «європейську інтеграцію», а правила. Одні для всіх. Якщо наша війна — про право бути собою, державою зі спільним відчуттям міри, то тут проходить її червона риска: між повагою до важких професій і правом на безмежність; між захистом незалежності та культом недоторканності; між державою громадян і державою статусів. А довіра — той ресурс, який не купиш ні за двадцять п’ять мільйонів на рік, ні за чотириста тисяч на місяць.
