Анкара наразі не може воювати з Єрусалимом, адже обидві столиці однаково залежать від США: це ніби ліва кишеня Пентагону напала б на праву. Насправді лідер Туреччини декларує зміну політичних цінностей: лідерство у мусульманському світі сьогодні йому значно цікавіше, ніж подальша інтеграція у світ західної політичної демократії.
Локальний арабо-ізраїльський конфлікт Ердоган збирається використати для прокачки своєї доктрини турецького ревізіонізму: на рівні з Китаєм, РФ, Угорщиною, Туреччині не дає спокою її імперське минуле.
Нинішнім лідерам країни кортить якщо не реставрувати кордони «великої Османської імперії», то бодай відновити впливи, включно з Азербайджаном, а також на Північний Кавказ, Татарстан та інші мусульманські регіони московії. Землі сучасного Ізраїля також входили до складу османських володінь, які турки втратили у територіальних війнах з державами Антанти на початку минулого століття. Це ще один фантомний біль прибічників «османізму».
Політична агресія щодо Єрусалиму — зручний для Ердогана механізм для мобілізації прибічників «ревізіонізму». На тлі обстрілу Ліваном Голанських висот, і готовності Ізраїля відповісти, Ердоган «не кисло» пригрозив Ізраїлю, котрий не відпускає Палестину в автономне плавання:
"Ми повинні бути дуже сильними, щоб Ізраїль не міг робити ці речі з Палестиною. Так само як ми увійшли в Карабах, так само як ми увійшли в Лівію, ми можемо зробити подібне з ними. Немає причин, чому ми не можемо це зробити", — Ердоган
Схоже, ми його "втрачаємо": Ердоган дуже заганяється, відчуваючи слабкість демократичного устрою, він повертається обличчям до «османізму».
Мало того, що турецький президент назвав ізраїльтян воєнними злочинцями та окупантами, але водночас титулував ХАМАС — “визволителями”. Той самий, який є терористичною структурою.
Із заявами турецького лідера все настільки погано, що перепало й Україні: російсько-українська війна вигідна лише "західним військовим баронам" і саме вони "розпалюють це полум'я війни", — Ердоган
Поступовий поворот від демократичних цінностей Ердогана до мови ворожнечі — доволі симптоматичний і фіксує вагу тих чи інших політичних цінностей. Десятки років Туреччина торувала дорогу в НАТО, куди зрештою потрапила, намагалась достукатися і в ЄС. Та тільки західні інститути показали слабинку нерішучості, Анкара розвертається на 180 градусів. Наразі, це лише декларація, а не прокладений маршрут. Але вельми показовий.
